Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:16






Головна » Статті » Персоналії

Котляревський Іван

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

І. Франко в одному із своїх сонетів з надзвичайною образністю визначив роль Котляревського в духовному житті українського народу: як той «орел могучий», що, здіймаючись із засніженої гірської вершини, відбив крилом «груду снігу» і спричинився до руху могутньої, нездоланної лавини, автор «Енеїди» дав поштовх розвиткові нового українського письменства, нової української культури взагалі. Так Котляревський у щасливий час Вкраїнським словом розпочав співати, І спів той виглядав на жарт не раз. Та був у нім завдаток сил багатий, І огник, ним засвічений, не згас, А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати. Перший класик нової української літератури, автор сонячно-іскристої «Енеїди» і пісенно-музичної «Наталки Полтавки», Котляревський, звернувшись до народного життя і народної мови, до багатої усної творчості своїх краян, спрямував художнє слово на нові шляхи становлення і розвитку суспільно значущого, глибоко національного мистецтва. Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у Полтаві в сім’ї канцеляриста міського магістрату. Мати була родом із сім’ї козака Решетилівської сотні Полтавського полку. Дитинство хлопця минуло серед чарівної природи полтавської околиці. Напівзруйновані вали й насипи навівали поетичні уявлення про минуле — оживали почуті від дорослих легенди та перекази про татарські наскоки, козацьку звитягу, про трагічну Полтавську битву 1709 р. Барвисті народні обряди і звичаї, стихія усної поезії, багатство й краса рідної мови — ось найперші й найсильніші чинники у формуванні естетичних почуттів підлітка, джерела розуміння прекрасного. Зростав Котляревський у звичайній для тих часів дрібно­помісній сім’ї з живими ще традиціями козацького побуту. Дяківська школа розчинила перед ним двері Полтавської семінарії, де він навчався у 1780—1789 pp. Викладачі, що прийшли сюди з Києво-Могилянської академії та Харківського колегіуму, давали семінаристам широку освіту — не тільки богословську, а й історико-філологічну. Студіювання класичних зразків давньогрецької, римської та сучасних європейських літератур, ґрунтовне вивчення кількох мов пробуджували в семінаристів інтерес до художнього слова. Відповідно до вимог курсу шкільної піїтики семінаристи займалися віршуванням: спочатку наслідували класичні позіетичні зразки, а згодом бралися за складання власних віршів. Котляревський виявляв успіхи, зокрема вирізнявся з-поміж інших умінням добирати вдалі, часто дотепні й несподівані рими. У ці роки він здійснює перші спроби гумористичного травестування античних творів, продовжуючи, таким чином, ту шкільну практику, що розквітала в Києво-Могилянській академії та колегіумах. Після закінчення семінарії Котляревський не скористався можливістю продовжити духовне навчання в Петербурзі, віддавши перевагу службі в штаті так званої Новоросійської канцелярії, а згодом у Полтавській дворянській опіці. З 1793 р. він займається вихованням дітей у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту на Полтавщині. У вільний час захоплюється вивченням народних звичаїв та обрядів. Часто його, одягненого по-селянському, можна було зустріти на досвітках, вечорницях, святкових гуляннях молоді. З парубками й дівчатами він співав пісень, брав участь у різних забавах, дослухався гострого, дотепного слова. Історик О. Єфименко, авторка розвідки «Котляревський в історичній обстановці» (1900), слушно вказувала, що художня індивідуальність Котляревського склалася в тій духовній сфері, яка характеризує буття всього українського народу в останні десятиріччя XVIII ст. Це був період, коли козацтво сходило з історичної сцени, канула в минуле Гетьманщина, й Кртляревському не було потреби озиратися туди, де вже не лишилося нічого, крім «німоти могил». Однак сучасне також не радувало, та й попереду не видно було жодного світлого променю. Але він належав до тих небагатьох освічених молодих людей, котрі й тієї нелегкої пори не втратили віри у свій народ та його кращу долю. Пристрасна любов до рідної землі, неспокійний дух творчості підказали талановитому юнакові мету діяльності: треба було «стукати до розуму й серця своїх привілейованих собратів, щоб викресати з цього глухого й черствого оточення іскри співчуття до народу». І. Котляревський вирішив показати перед усім світом героїчну історію України, опоетизувати довготривалу визвольну боротьбу гордого народу, оспівати його високу душу, щире серце, світлий розум. Ці заповітні думи й мрії можна було донести своїм краянам тільки їхнім словом, їхньою багатою, барвистою, мелодійною і водночас гострою та дотепною мовою. Так, у середині 1790-х pp. став реалізуватися його задум — перенести на рідний ґрунт сюжет епопеї Вергілія, показавши в її образах і минуле, і сучасне України. Перше видання «Енеїди» Котляревського з’явилося 1798 p., й дата ця дала початок новій українській літературі, українському національному відродженню. З'явившись у ті часи, коли російським царатом ліквідовано було рештки української автономії, коли, як писав академік О. Білецький, було поставлено «під знак питання» дальшу долю української мови, а отже, і майбутнє всієї національної культури, коли перед самою нацією виникла зловісна загроза: «Бути чи не бути?» — «Енеїда» Котляревського відповіла прямо і беззастережно, відповіла на повен голос: «Бути!» Період праці Котляревського над поемою — це період великих суспільних зрушень, що відбувалися в усьому світі. Це були часи воєн за незалежність північноамериканських колоній (1775—1783), Великої французької революції (1789—1794), російсько-турецької війни (1806—1812), боротьби народів Європи проти наполеонівських експансій, розгортання грецького національно-визвольного руху, й відблиск цих подій позитивно позначився на ідейному пафосі української «Енеїди». Але найголовнішим чинником, що визначив політичне звучання поеми, було віддзеркалення суспільних настроїв громадянства у трагічні часи колоніального поневолення України після зруйнування Запорозької Січі й ліквідації Гетьманщини. Сюжетна канва епопеї Вергілія про мандри троянців після зруйнування греками їхньої держави дала змогу українському поетові нагадати своїм краянам про недавні часи рідної історії. Зрештою читачі могли самі провести аналогії між подіями античності і зруйнуванням Запорозької Січі, відчути облуду Катерини II, яка, реалізуючи одвічні наміри Москви пробитися до теплого Індійського океану, лицемірно «подарувала» українським козакам землі над Кубанню, щоб розпочати чужими руками поневолення кавказьких народів. Саме така проекція змісту поеми Котляревського в сучасність, яскраві політичні оцінки модельованих сторін української дійсності визначили актуальність порушених у творі проблем. Український поет, скориставшись світовим сюжетом про Енея, наповнив його національним змістом. Свого часу висловлювалося чимало суджень про використання Котляревським досвіду того чи іншого інтерпретатора епопеї римського поета, про «залежність» його твору від якоїсь іншомовної переробки античного оригіналу. Однак не так суттєво, звідки міг перейняти славетний полтавець сюжетну канву (вона ж була відома вже понад 1800 років), чиєю схемою послуговувався у своїй праці над «Енеїдою». Важливим є те, що він відчув органічну потребу рідною мовою розповісти про античних героїв, показати в їхніх образах своїх співвітчизників, висловити хвалу батьківській землі. Любов до рідного краю, синівська вірність йому — священне почуття для троянців. Поет від розповіді про пригоди своїх героїв, що з перших і до останніх рядків поеми ведеться у світлому, жартівливо-оптимістичному тоні, як цього й вимагає жанр бурлескно-травестійної поеми, раз у раз переходить до прямих згадок про славне минуле українських лицарів вільного степу, захоплено змальовує «славнії полки козацькі — Лубенський, Гадяцький, Полтавський», що «як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять — то мов мітлою все метуть». Котляревський оспівує славу й доблесть звитяжців, поетизує їхнє бойове побратимство, їхню вірність громадянському, товариському обов’язкові, готовність боротися до останнього подиху за свободу і незалежність рідного краю. Дії та вчинки троянців переконують, що цьому хороброму й відважному людові ніхто й ніщо не може перепинити шлях до великої мети. Показ могутньої волелюбної стихії такий переконливий, що ми й сьогодні проймаємося гордістю за цих героїв, цих шибайголів, які представляють гордий народ, славний «козацький рід». Поема Котляревського була покликана до життя самою тогочасною дійсністю, породжена національно-визвольними змаганнями українців, незгасаючою ідеєю державотворення, що відбилася в козацьких літописах та «Історії Русів», в історіософічних та фольклорно-етнографічних дослідженнях перших десятиріч XIX ст. Як підкреслював І. Франко, «любов до свого рідного народу і його мови, що примусила Котляревського писати по-українськи, а публіку — читати його писання і любуватися ними, не з неба впала, ані через ніч виросла, але мусила бути витвором довгої і славної історії України». Згідно з концепцією автора «Енеїди» дух героїзму й патріотизму наснажує насамперед дії звичайних людей, характеризує змагання широких мас. Поет рішуче відкидав думку, що здатними на подвиг можуть бути тільки представники аристократичних верхів. Такі просвітительські тенденції в умовах нового закріпачення «козацького народу», який за Переяславською угодою мав завжди залишатися вільним, були справді прогресивними. В поемі виразно окреслюється естетичний ідеал Котляревського — громадянина-патріота, безкорисливого захисника справедливої справи. 34Саме така концепція твору забезпечила і його популярність у свій час, і його дійсне вічне буття. В цьому зв’язку можна навести цікавий факт з біографії письменника. Як відомо, Котляревський 12 років (1796— 1808) перебував на військовій службі, брав участь у задунайському поході російської армії під час воєнної кампанії 1806—1807 pp., виявив особисту мужність при облозі і здобутті Бендер, у боях за Ізмаїл. Тоді він познайомився з українськими козаками, що жили на Дунаї. І коли вони довідалися, що Котляревський є тим, «хто скомпонував «Енеїду», то запросили до себе «за старшого». Розповідаючи про цю подію у своєму житті, Котляревський звичайно додавав, що його «Енеїда» потрапила навіть у бібліотеку Наполеона: вивезена була, мовляв, ним із захопленої 1812 р. Москви. Котляревському належить також «Пісня на новий 1805 год пану нашому, батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (1849), в якій ідеться про деякі сторони полтавського життя в часи, коли там посаду «малоросійського генерал-губернатора» обіймав князь Куракін, активний прихильник нововведень молодого царя Олександра І, який змінив на російському престолі всім ненависного Павла І. Важливо, що в «Пісні...» визначальним є не оспівування вельможі, а викриття соціальних кривд. Складаючи новорічне привітання правителеві краю, автор скористався нагодою, щоб засудити кріпосницьку сваволю, несправедливий суд, хабарництво та інші зловживання чиновницької братії. У творі привертають увагу конкретні факти, зумовлені тогочасною дійсністю,— зазіхання дворян на козацькі землі, продажність суддів. Впадають в око й подробиці, які передають реалії українського національного побуту. Вийшовши у відставку й не знайшовши служби в Петербурзі, Котляревський з 1810 р. і до смерті живе й працює у рідній Полтаві. Тут він дістав скромну посаду наглядача Будинку виховання бідних дворян. Як вихователь підтримував той напрямок освіти, який визначався проектом письменника-просвітителя В. Капніста, що виконував певний час обов’язки «директора училищ» Полтавської губернії. Гуманне ставлення до дітей, розвиток їхніх природних здібностей характеризують педагогічні принципи Котляревського. До речі, з кола його вихованців вийшло кілька відомих діячів науки й культури, зокрема славетний український математик М. Остроградський. Під час навали Наполеона Котляревський сформував козацький кінний полк з населення Полтавщини, разом з ополченцями через Лубни, Пирятин, Прилуки, Борзну походом дійшов до Калуги. М. Кутузов послав козаків визволяти Білорусь. 1813 р. Котляревський їздив з депешами до ставки російської армії, що розташувалася у Дрездені. Котляревському належить велика заслуга в пожвавленні культурного життя Полтави. Він організовував театральні вистави з участю вихованців, виступав як актор у домашніх виставах п’єс Я. Княжніна. Чотири роки (1818— 1821) у житті і творчій діяльності письменника позначені щирою дружбою з М. Щепкіним. У цей час він написав драму «Наталка Полтавка» (вид. 1838) і водевіль «Москаль-чарівник» (вид. 1841), що вперше були поставлені на сцені Полтавського театру 1819 р. Саме ця дата й визначає початки нової української драматургії, зародження нового національного театру. «Наталка Полтавка» засвідчила значний крок Котляревського на шляху формування українського просвітительського реалізму. Тут, на відміну від «Енеїди», він не був скутий ні запозиченим сюжетом, ні специфікою жанру і міг, звернувшись до рідного життя, заговорити про серйозне посерйозному. Біографи зазначали, що драматург поклав в основу достовірний факт. Це свідчення теж важливе для з’ясування життєвості твору, але визначальним є справді художнє узагальнення сучасної авторові реальності, переконливе — у соціально-побутовому й психологічному аспектах — розв’язання конфлікту. Котляревський як драматург-новатор зумів відповісти на ті питання, які ставило життя перед сценічним мистецтвом. Невідкладною потребою часу стало художнє моделювання реальної дійсності з її складнощами і суперечностями, показ людини у зв’язках із середовищем. Саме так драматург і змальовує дійсність: доля однієї з полтавок, майстерно узагальнена в аспекті вимог національної етики й моралі, постала перед світом як високопоетична історія формування особистості в нелегкій боротьбі з гнітючими соціальними умовами. Неминуще значення п’єси Котляревського полягає насамперед у тому, що це твір про народ, про щоденне життя трудівників, їхній побут, звичаї, обряди, про обстоювання людиною законного права на щастя, твір про щедре серце, глибоку душу, світлий розум простої дівчини-українки. Скажемо відразу: таких творів всесвітня література ще не знала. Насичена духом народної мови і народної пісні драма й сьогодні не втрачає актуальності. Пройнята високим гуманістичним пафосом, вона відкрила нові, набагато ширші обрії 36та можливості українського художнього слова в його поступальному розвитку. Власне, вся вітчизняна драматургія XIX ст. зазнала благотворного впливу цієї драми. Так само й водевіль «Москаль-чарівник» заклав основи цього жанру в українському письменстві. На відміну від одноактівок російських драматургів перших десятиріч XIX ст. — О. Шаховського, П. Вяземського, М. Хмельницького, В. Сологуба, в яких дійові особи, за спостереженням М. Гоголя, здебільшого «ані французи, ані німці, а якісь химерні люди, що не мають рішуче ніякої пристрасті та різкої фізіології», водевіль Котляревського написаний на побутовому матеріалі, взятому з життя сучасного авторові українського села. За таким принципом створювалися й водевілі Г. Квітки-Основ’яненка, С. Петрушевича, В. Гоголя, Д. Дмитренка, А. Велисовського, М. Старицького, М. Кропивницького. Твори Котляревського характеризують його як передову людину свого часу. Демократизм письменника сформувався під впливом нових суспільних та естетичних віянь на зламі XVIII і XIX ст. Ще в юності він познайомився з «шкільною» бурлескно-сатиричною та усною народною поезіею. Не могла не захопити його творчість володаря дум освічених людей, ^мандрівного філософа Г. Сковороди. 1821 р. Котляревського було обрано почесним членом Вільного товариства любителів російської словесності, до якого тоді також належали поети-декабристи й літератори, ідейно близькі до них,— Ф. Глинка, К. Рилєєв, М. Бестужев, О. Бестужев, М. Гнєдич, О. Корнилович. Десь до цього часу відноситься ще один цікавий факт з творчої біографії письменника — випуск ним рукописного журналу «Муха», що його герой Шевченкової повісті «Близнецы» називає «справжньою бджолою», напевне, маючи на увазі сатиричну спрямованість часопису. В останні роки Котляревський перебував у тісних контактах з діячами української та російської культури. Він листується з відомим перекладачем «Іліади» Гомера російською мовою, колишнім вихованцем Полтавської семінарії М. Гнєдичем. За допомогою автора повістей на українські теми, критика і видавця Ореста Сомова Котляревський публікує в альманасі «Северные цветы» (1830) пісню «Ой мати, мати, серце не вважає» з «Наталки Полтавки». Своїми порадами Котляревський допомагав ученим-історикам, зокрема Д. Бантиш-Каменському, авторові «Истории Малой России...» (1822). Письменник спілкувався з відомим російським вченим М. Погодіним. Під час зустрічі 1837 р. з І. Срезневським він з гірким смутком говорив про відсутність глибоких досліджень з української історії, про недалекоглядність фольклористів та невміння літераторів користуватися багатствами народної поезії. За свідченням І. Срезневського, Котляревський «прямо на очах ожив», дізнавшись про задум співрозмовника збирати фольклорно-етнографічний матеріал. «Сам говорив майже все по-українському. Погляд його, до того спрямований якось недовірливо, якось холодно, оживився, слова полилися рікою, і кілька разів шановний старець відкашлював свій сміх, свої красномовні періоди». У ці ж роки Котляревського відвідав відомий етнограф В. Пассек, їхня розмова також стосувалася питань вивчення українських старожитностей. «Він прийняв мене дуже привітно,— згадував учений,— і, незважаючи на хворобу, яка помітно не давала йому спокою, жартував і розпитував про мої подорожі». Гостем автора «Енеїди» був і М. Гоголь, який виявляв значний інтерес до відображення в поемі українського життя. Простота і щирість, чесність і безкорисливість, душевність і приязність характеризували письменника. Він допомагав усім, хто до нього звертався зі своїми турботами. Зовнішністю Котляревський був примітний: високий зростом, стрункий, чорнявий, з енергійним, моложавим обличчям, на якому виділялися вдумливий погляд карих очей і привітна усмішка. А наприкінці життя — з пишними козацькими вусами. До останніх своїх днів письменник мешкав у батьківському будиночку, де на сволоці було вирізано старослов’янською в’яззю рік спорудження — 1705. Одна з кімнат служила господареві кабінетом і спальнею. Тут, у шафі, зберігалися в оригіналі деякі видання римських та французьких авторів, зокрема твори Вольтера, а також російськомовні переклади Сервантеса, Лафонтена, Лесажа, Вальтера Скотта, Купера, комплекта журналів. У Котляревського було вузьке коло приятелів, і під час свят він часто гостював у їхніх родинах. Любив і сам приймати друзів, зацікавлював знайомих якоюсь новиною, часто ним самим вигаданою і дотепно розказаною. Всі враз відчували полегшення, зникала скутість, пожвавлювалися розмови. Гості хотіли бути біля господаря, слухати його, бо той умів розповідати розумно й захоплююче, цитував поетів, жартував, вживаючи гумористичні прислів’я та приказки. Помер Котляревський 10 листопада 1838 р. В останню дорогу його проводжала вся Полтава. На смерть письменника щирим словом відгукнувся молодий Т. Шевченко, пророкуючи авторові «Енеїди» вічну славу за яскраво виписаний образ України, за те, що козацьку звитягу рідним словом «переніс в убогу хату сироти». Прогресивні тенденції творчості зачинателя нової української літератури були підхоплені й продовжені його наступниками. Як писала Леся Українка: Ті вічні пісні, ті єдинії спадки Взяли собі другі поети-нащадки І батьківським шляхом пішли. Коли 1903 р. Полтава відкривала пам’ятник своєму безсмертному синові, група київських літераторів у поздоровленні яскраво визначила громадянський подвиг Котляревського: «Ще зоря не зоріла на темному небі захмареному, як у Полтаві з уст Івана Котляревського продзвеніло натхненне слово поетичне. Воно рідну мову піднімало до високостей національного письменства, воно живило наш дух народний животворною силою. І слово стало ділом!» Слово стало ділом — у цьому й полягає неминуще значення творчості Котляревського, його багатогранної громадянсько-патріотичної діяльності. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.05.2016)
Переглядів: 156 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017