Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 21:51






Головна » Статті » Персоналії

Коновалець Євген

КОНОВАЛЕЦЬ ЄВГЕН

Видатний український військовий і політичний діяч XX ст. Є. Коновалець, засновник і керівник Української військової організації (УВО) та Організації, українських націоналістів (ОУН), увійшов в нашу історію як послідовний і наполегливий борець за соборність і державну незалежність України. Титанічна організаторська праця в УВО—ОУН принесла йому велику популярність і світове визнання, але, на жаль/вона стала й причиною його підступного вбивства.

Євген Михайлович Коновалець народився 14 Червня 1891 р. в с. Зашкові поблизу Львова. Його батько керував місцевою народною школою, мати там же викладала шиття, медицину та правила гігієни; дід і прадід були священиками. Євген мав двох братів (сестра померла ще малою дитиною). Вони виховувалися р спартанському дусі. Закінчивши початкову школу, а потім учительську семінарію у Львові, Євген вступив до Львівської української академічної гімназії, де здобувала освіту нова генерація української молоді. 1909 р. він починає вивчати право у Львівському університеті, слухає лекції професора М. Грушевського. Тут Є. Коновалець разом з іншими студентами виступає за надання університетові статусу українського, висловлюючи письмовий протест польській адміністрації щодо дискримінації українців, працює над створенням студентських просвітницьких гуртків, представляє своїх товаришів у Народному комітеті — важливому осередку українського політичного життя. Значний вплив на формування його світогляду зробила відома праця М. Міхновського «Самостійна Україна». Під час II Всеукраїнського студентського з’їзду у Львові; в липні 1913 року він близько сходиться з Д. Донцовим. Згодом Є. Коновалець зазначав: «Знайомство з людьми цього кола дало мені змогу зрозуміти принцип соборності України й керуватися ним як основною зарадою в моїй подальшій праці». Ідеєю створення січового стрілецтва для боротьби за незалежну Україну Є. Коновалець пройнявся 1910 p., ознайомившись з рефератом Ю.Пілсудського «Організація стрільців»; він наполегливо поширював її серед молодих патріотів. За свідченням сотника січових стрільців О. Думіна, військова організація української молоді «зародилася в найгарячіших головах — колах студентської молоді, в її явних, таємних і напівтаємних пластових та освітніх гурткіах близько 1909 р.». В одному з таких львівських гуртків брали участь Є. Коновалець, І. Чмола, В. Кучабський, Ф. Черник. У спогадах сучасників досить виразно проступає зовнішність Є. Коновальця: стрункий, з правильними рисами продовгуватого обличчя й дещо іронічною посмішкою. Вдягався елегантно, але не носив нічого крикливого. Був дуже скромним. Професор Б. Кордюк пише, що Є. Коновалець -ніколи не вживав пишномовних фраз, говорив сухо, безпосередньо про порушену справу й глибоко переживав за її здійснення. Політичні діячі 20—30-х pp., які згодом поділилися на різні табори, сходились на тому, що Є. Коновалець був палким патріотом, розсудливим політиком і військовим діячом, людиною високих моральних якостей. Ідеї січового стрілецтва, властиві патріотично настроєній частині української молоді, почали втілюватись у життя в червні 1914 р. з проведенням маршу вулицями Львова, а в серпні було створено легіон січових стрільців у складі австрійської армії. Є. Коновалець не брав участі в цьому русі. В той час він боровся в лавах австро-угорської армії проти російських військ. У боях на горі Маківці 1915 р. потрапив у полон і опинився в царицинському таборі.

Восени 1917-го приїхав до Києва, де вже існувала Центральна Рада на чолі з М. Грушевським. Тут став одним із засновників Галицько-буковинського куреня січових стрільців, невдовзі переформованого в Особливий загін, потім у полк, а пізніше — в Осадний корпус січових стрільців. Ці бойові частини у складі армії УНР вирізнялися з-поміж інших не лише дисциплінованістю, а й своїм патріотизмом і високим моральним духом. Не входячи в ті роки до жодної з політичних партій, Є. Коновалець залишався прихильником динамічного революційного розв’язання української проблеми й керувався ідеологією національно-визвольної боротьби. У своїй книзі «Причинки до історії української революції» (Прага, 1928) він зазначав, що, бажаючи служити в українській армії, «ми не мали ніяких «амбітних планів» і навіть навпаки — були надмірно наївними ідеалістами, тож попеклися на1 нашій вірі у провідників тодішнього українського революційного руху...» Діячі Центральної Ради не підтримали ідеї самостійної І незалежної Української держави. Розуміючи це, Є. Коновалець почав критичніше ставитись до них. «їхня політика,— писав він,— не зміцнює ладу у краю, а спричинює що320раз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, а й веде державу до неминучої загибелі». На жаль, так і сталося. Тогочасний історичний досвід повинен послужити уроком для сьогодення. Засуджуючи війну з власним народом у січні 1919 p., В.: Винниченко своєю чергою гостро критикував отаманів Є. Коновальця та С. Петлюру, котрі, як він зазначав у своїй праці «Відродження нації», «пренаївно гадали, що можна мілітарним способом змусити неукраїнську буржуазію українізуватись». Суперечності та взаємні докори в період визвольних змагань 1917—1920 pp. перешкодили керівникам відновленої Української держави тісніше згуртуватися для втілення в життя української ідеї, і вони замість цього шукали ворогів серед однодумців. Звичайно, у діях Є. Коновальця та С. Петлюри було багато спільного, і насамперед їх об’єднувала безкомпромісна боротьба за національне визволення. Але ворожнеча між ними й політиками та урядовцями була на руку ворогам — як білим, так і червоним інтервентам. Після повалення Центральної Ради до влади прийшов З допомогою німецьких та австро-угорських військ гетьман П. Скоропадський. Його політика була ще однією фатальною помилкою, незважаючи на зрушення в розбудові Гетьманатом української державності. В бою під Мотовилівкою схрестилися дві України: січове стрілецтво, тобто патріоти, і гетьманське військо. Як зазначає О. Субтельний у книзі «Україна: історія» (К., 1991), гетьман, колишній ад’ютант Миколи II, розподіляв посади між росіянами та зрусифікованими українцями, «які не приховували свого несмаку до української державності». В поліцію, як і в армію, «увійшло багато колишніх царських офіцерів».

14 листопада 1918 р. гетьман П. Скоропадський підписав договір про союз та федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, що обурило українських патріотів. Німці, запрошені в Україну, чинили сваволю. Опозицію політиці Гетьманату очолила Директорія. Настав час коли питання влади могло вирішитись лише збройним шляхом. Січові стрільці полковника Є. Коновальця, що дислокувалися в Білій Церкві, розпочали наступ на Київ. Гетьман кинув проти них дружину Мірського (з російських офіцерів колишньої царської армії), гетьманську гвардію та сердюцьку дивізію. Коли січові стрільці захопили Васильків, до них приєдналася ця дивізія. Мотовилівська перемога відкрила їм шлях до Києва. Гетьман втратив владу. Ще до згаданих подій Є. Коновалець, як зазначав у своїх спогадах А. Мельник, переконував П. Скоропадського. «тільки спираючись на українські національні сили, в т спроможеться без чужої допомоги — німецької чи московської — втриматися при кермі України». Отже, принцип орієнтації на власні сили, шо народився з практики визвольних змагань 1917—1920 pp., стане одним з основоположних у діяльності ОУН. Січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем, що становили ядро армії УНР, придушують у Києві заколот більшовиків у січні 1918 p., протистоять московській навалі готують злуку УНР із ЗУНР. Вони ніколи не вели переговорів з ворогами України, не укладали угод ці1 з денікінцями, ні з більшовиками, ні з поляками. Січове стрілецтво закінчило свій звитяжний шлях у грудні 1919 р. на підставі наказу головного отамана С. Петлюри про самодемобілізацію військових частин. Є. Коновалець залишає батьківщину, надавши перевагу таборові для військовополонених перед союзом з Росією. Він, як бачимо, на всіх етапах української національної революції був безкомпромісним поборником ідеї самостійності і соборності України й захищав її від різних-ворогів, воюючи одночасно на декілька фронтів, що знайшло продовження в тактиці ОУН, яка в 40-х pp. билася як проти гітлерівців, так і проти радянської влади. Разом з тим Є. Коновалець умів визнавати свої помилки. «Значним прорахунком нашої діяльності,— писав він в одному з листів,— було якраз те, що ми мало рахувалися з думками широких кіт нашого громадянства». На Заході Коновалець мав тісні зв’язки з національно-демократичним табором, в середовищі якого в липні 1920 р. заснував Українську військову організацію і став її комендантом. Основу УВО становили колишні воїни, зокрема старшини січових стрільців. Метою цієї організації була Збройна боротьба за визволення і державність України. Однак молодість членів УВО породжувала, за словами 3. Книша, сподвижника Є. Коновальця, діяча УВО, «всі добрі й погані риси — від великого ідеалізму, що межував з національною екзальтацією, до неймовірної часом безпорадності й цілковитої відсутності досвіду революційно-визвольної боротьби, зведення її лише до техніки й занедбаний політичної сторони». Але УВО, очоливши український національний рух, навчилася згуртовувати сили, мобілізовувати військові частини, готувати їх до дій, залучати до своїх акцій всі етнічні райони України. Суто військові функції УВО було розширено й доповнено в Організації українських націоналістів, створеній у лютому 3221929 pi у Відні з метою ідеологічної, політичної та революційно-терористичної діяльності. Головою її проводу став полковник Є. Коновалець. ОУН, як і УВО, не раз вдавалася до засобів саботажу й терористичних актів у відповідь на жорстокі переслідування українців, які перебували під тією чи іншою державною владою. В цьому зв’язку згадаймо хоча б масові заслання і концтабори, голодомор 1932—1933 pp., нищення української культури, духовних та матеріальних цінностей іноземними поневолювачами. Вважаючи створення суверенної, соборної Української держави справою не якоїсь окремої партії чи організації, а всього українського етносу, €. Коновалець завжди стояв на позиції національного примирення. І лише він один, як наголошував у своїй книзі «Світло і тіні ОУН» відомий журналіст Л. Ребет, був здатний відвернути розкол в ОУН. Такої ж думки дотримувався його соратник І. Кедрин: «Якби 6 Коновалець був живий, не сталося б того розламу в ОУН, якого вона зазнала на початку 1940 р. в Кракові». Свою роль у національно-визвольному процесі Є. Коновалець визначив у одному з листів 1935 p.: «Передовсім молоде покоління, виховане на традиціях визвольних змагань, хоче бачити в моїй особі символ подальшої боротьби, кінцева ШШ якої — створення Української держави». Саме це, за його словами, стало причиною «атак і ненависті як з боку поляків, так і більшовиків... Вони намагаються нищити мене в першу чергу морально й створювати всякі можливі труднощі, представляючи мене як провідника наскрізь терористичної організації... Тому хочу пояснити, що український визвольний рух в основі своїй не терористичний. Його завдання — передовсім підготувати загал до того, щоб в разі Якихось міжнародних комплікацій українська нація була дозрілою до тих подій і могла творити свою власну державу...» Незалежність прийшла до нас у жорстокій боротьбі — Пролились ріки крові, безневинно загинули мільйони українців. Тим-то стяг українських визвольних змагань — малиновий. На ньому є згусток жертовної крові й полум’яного патріота України, борця за її суверенність полковника Є. Коновальця.

Він загинув 23 травня 1938 р. на одній із вулиць Роттердама внаслідок вибуху міни з годинниковим механізмом» підкладеної агентом ДПУ П.Судоплатовим. Трагічна смерть Є. Коновальця, за словами історика С. Кушпети, не лише актуалізувала українську проблему, а й нагадала усьому світові, що на карті Європи є Україна і що українське питання потребує вирішення в контексті світової політики. Постать Є. Коновальця, полковника армії УНР, засновника частин січових стрільців, коменданта УВО, голови проводу ОУН, займає одне з перших місць у плеяді видатних історичних діячів України. Життя і діяльність цієї людини незламної волі, високого духу й непохитної віри у свій народ можуть служити взірцем для сучасних і прийдешніх поколінь українців.

 

 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.07.2016)
Переглядів: 158 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017