ХРИСТЮК ПАВЛО

Ім'я Павла Оникійовича Христюка було «викреслене» офіційною радянською історіографією з контексту важливих подій політичної історії України XX століття. Не могла знайти шляху до читача і найважливіша його праця «Замітки і матеріали до історії української революції, 1917—1920 pp.», 208на десятиріччя захована у створених комуністичною цензурою «спецфондах» бібліотек, доступ до яких мало лише обмежене коло осіб. Морок замовчування оповив не тільки цю книгу, а й її автора, бо він свого часу належав до керівних діячів Центральної Ради й Української Народної Республіки. Про П. Христюка немає жодної, бодай коротенької, статті у довідкових виданнях радянських часів. Нині ж, спираючись на недоступні раніше документи, можемо зробити крок до правдивого відтворення його життєпису. Відомий український політичний діяч і вчений Д. Дорошенко в 2-му томі своєї «Історії України», виданої 1932 р. в Ужгороді, помилково вказує, що походив П. Христюк з родини поміщиків Київщини. Це не так.

Народився він 1890 р. у станиці Єлисаветська на Кубані, в козацькій сім’ї. І там проживав до 1912 р. Ось що у зв’язку з цим згадував він сам: «Я родом з Кубанщини, однак вся моя громадсько-політична робота минула в Україні (з 1912 по 1923 р. я жодного разу не побував на Кубані). А мої рідні жили на Кубані... я листувався з ними, і на Кубані мене знали». Навчаючись у Київському політехнічному інституті, П. Христюк активно включається в політичне життя. Так, у червні 1913 р. він серед інших ставить свій підпис у листі на ім’я члена Державної Думи, більшовика Г. Петровськото у зв’язку з передбачуваним виступом останнього в Думі з українського питання. В цьому листі йшлося «про нагальну необхідність націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу». Зазначений документ відбивав цілком обґрунтовану тривогу української інтелігенції, викликану постійною і цілеспрямованою русифікаторською політикою царського уряду. П. Христюк співробітничає в газеті «Рада», фінансованій Є. Чикаленком та заможним власником цукроварень В. Симиренком, а згодом редагує кооперативний журнал «Комашня». Його, активного учасника кооперативного руху й одного з керівників 1-го Вільного кооперативного з’їзду Київщини, що відбувся у березні 1917 р. в будинку Педагогічного музею і став подією всеукраїнського значення, можна було бачити в президії поряд з М. Грушевським, X. Барановським та М. Стасюком. До речі, П. Христюк належав до тих молодих есерівських діячів, котрі «опікувалися» Михайлом Грушевським, як тільки той повернувся до Києва. Ось що писав у цьому зв’язку Д. Дорошенко: «Прибувши до Києва, проф. Грушевський дуже скоро зорієнтувався в обставинах, і ось за дуже короткий час, колй минули перші дні радісних зустрічей, поцілунків та привітань, ми, старі «тупівці», співробітники Михайла Сергійовича, його вірна стара гвардія, з немалим здивуванням почали помічати, що він — не з нами. Він більше перебував у товаристві молодих есерів (соціалістів-революціонерів), радився з ними, а з нами балакав і радився дуже мало. Коли дехто із старших українських діячів, близьких до Михайла Сергійовича, запитував його, чому так поводиться, він, ухиляючись, заявляв, що реальна сила за цими «молодиками», за ними скоро підуть маси, тому лучче одразу стати на їх чолі, аби не допустити весь рух до крайностей і великих помилок». На початку квітня 1917 р. в Києві відбувся 1-й Кооперативний з’їзд союзів України, за рішенням якого П. Христюк разом з М. Ковалевським почав редагувати позапартійну газету «Народна воля», що швидко здобула симпатії українського селянства. Тоді ж, на початку квітня, відбувся установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), одним з фундаторів якої (поряд з М. Грушевським; М. Ковалевським, В. Голубовичем, М. Шрагом, М. Шаповалом та ін.) був П. Христюк, який увійшов до ЦК УПСР і співпрацював у газеті «Боротьба». «На роботу між селянством,— зазначав він,— було кинуто головні сили партії, що дало їй можливість взяти цілком у свої руки професійнокласову організацію українського селянства — селянську спілку». Цьому значною мірою сприяв і сам П. Христюк, який наприкінці квітня 1917 р. спрямовував роботу Київського губернського селянського з’їзду як його голова. Був він також одним із керівників Всеукраїнського селянського з’їзду, що відбувся у Києві наприкінці травня — на початку червня 1917 р. Влітку того ж року Центральна Рада створює Малу Раду та уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Цікаво, що саме П. Христюк незадовго до цього одним з перших висловив ідею створення органу, який, за його словами, вів би «виконавчо-технічну роботу» Центральної Ради. Одначе ця пропозиція не знайшла розуміння з боку деяких інших її членів, котрі були, як писав П. Христюк, «дуже з цього невдоволені й занепокоєні, визнаючи думку промовця невчасною і хибною у своїй основі. Проти пропозиції виступали не тільки серйозно перелякані есефи, а й деякі соціал-демократи. Та від життя не можна було вже втекти». І справді, життя, практична необхідність зумовили створення Генерального секретаріату, до якого увійшов і П. Христюк. Обійнявши посаду генерального писаря, він мав унікальну можливість опрацьовувати численні документи, котрі потім використав у своїй книзі «Замітки і матеріали до історії української революції, 1917—1920 pp.». Історичні факти не дають підстав характеризувати Українську партію соціалістів-революціонерів як монолітну організацію. Вже на червневій конференції позначилися розходження в лавах УПСР, а під час IV з’їзду (травень 1918 р.) відбувся її розкол. Дотримуючись центристської позиції, П. Христюк увійшов до «Центральної фракції українських соціалістів-революціонерів», яка наприкінці січня 1919 р. виділилася в окрему партію — УПСР (центральної течії). Слід також зазначити, що він брав діяльну участь у виданні друкованого органу цієї партії — газети «Трудова громада». Помітною була і його активність у «Селянській спілці» — організації, що сама декларувала себе як «професійно-класову». Вона діяла протягом 1917—1919 pp., зазнаючи впливу УПСР. Ще в червні 1917-го на 1-му Всеукраїнському селянському з’їзді П. Христюк був обраний до ЦК «Спілки». Після того як Центральна Рада проголосила IV Універсалом самостійну Українську Народну Республіку (січень 1918 p.), виникла урядова криза. Головою Ради Народних Міністрів став В. Голубович, а посаду міністра внутрішніх справ у його уряді зайняв П. Христюк (з кінця лютого — державний секретар). «Цей кабінет,— писав він,— переніс на своїх плечах увесь тягар розпочатої правительством В. Винниченка війни з Совітською Росією, а також довів до кінця справу миру з Центральними Державами». Незважаючи на складні обставини, П. Христюк став одним із співавторів земельного закону Центральної Ради, а в квітні, в день гетьманського перевороту, разом з іншими членами уряду бере участь у засіданні Центральної Ради, що розпочалося у великій залі, на третьому поверсі Педагогічного музею, і перервалося появою німецьких солдатів. Під час Гетьманщини П. Христюк, як і інші діячі УПСР, був в опозиції до П. Скоропадського. Есери разом з деякими іншими політичними партіями створили український Національний Союз, який передовсім вимагав сформувати демократичний уряд, провести вибори до парламенту, негайно ліквідувати велику земельну власність, забезпечити українських селян землею тощо. Після падіння режиму гетьмана УПСР стала однією з партій Директорії УНР, а П. Христюк зайняв посаду товариша (тобто заступника) міністра внутрішніх справ у уряді, що його в серпні 1919 р. очолив І. Мазепа. Це була остання державна посада П. Христюка в Україні, бо того самого року він емігрував до Відня (Австрія), де разом з М. Грушевським, М. Шрагом, М. Чечелем та іншими увійшов до «Закордонної делегації УПСР», був співредактором журналу «Борітеся — поборете», який виходив у 1920—1922 pp., а також, за даними 1921 p., належав до Спілки українських письменників та журналістів у Відні. Наслідком ґрунтовного аналізу національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920 pp. стала поява його чотиритомних «Заміток і матеріалів до історії української революції...», над якими він почав працювати ще в Україні, у Кам’янці. «Вивчення української революції,— зазначав П. Христюк у передмові,— усвідомлення її досвіду має... першорядне значення для працюючих класів не тільки України, а й інших країн і народів — як панівних, так і поневолених... Жертви, принесені працюючими верствами України й Росії у взаємній боротьбі, повинні бути пересторогою не лише для них, а й для робітників і селян усього світу. Між тим, література про українську революцію дуже бідна, її майже немає. Це останнє послужило мотивом для укладення цих «заміток і матеріалів» та подання їх до друку». Книга П. Христюка побачила світ під егідою Українського соціологічного інституту (УСІ), про який — зауважимо принагідно — сучасний читач в Україні практично нічого не знає. УСІ був створений заходами М. Грушевського наприкінці 1919 р. й став першим українським науковим закладом в еміграції. Загалом цей інститут видав 13 книг з історії та проблем сучасного розвитку України (праці М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, М. Шрага, М. Лозинського, К. Грушевської та інших авторів).

1 лютого 1921 р. в приміщенні українського робітничого товариства «Єдність» у Відні розпочалися лекціями М. Грушевського та Д. Антоновича безкоштовні загальнодоступні курси суспільних наук для українських емігрантів. Заняття тривали близько року. Курс з історії української революції читав П. Христюк. Із «емігрантської далечі» П. Христюк уважно спостерігав за подіями в Україні. На прикладі своїх колег по партії він бачив, який режим там запанував. Ліві українські соціалісти-революціонери (фракція УПСР, що виникла в травні 1918 р. на IV з’їзді цієї партії), захопивши її центральний друкований орган — газету «Боротьба», діяли як самостійна партія УПСР (боротьбистів). 1920 р. вона влилася до КП(б)У. Навколо цього більшовики розгорнули галасливу кампанію, хоч уже наступного 1921 р. практично всіх, хто иступив до КП(б)У, було виключено. А в травні у великому залі Пролетарського будинку мистецтв у Києві над групою членів ЦК УПСР, серед яких були В. Голубович, Н. Петренко, І. Лизанівський, Ю. Ярослав та ін., розпочався суд. Порівняно з наступними процесами 30-х pp. він виявився досить м’яким, бо мав на меті лише політичну дискредитацію УПСР. Однак цей суд показав ставлення більшовицького керівництва до «колишніх», тож можна було здогадатися, диктатура пролетаріату, зміцнівши, посилить репресії. І все ж «віденці», в тому числі й П. Христюк, щораз більше виявляють бажання повернутися в Україну. У більшовицькому керівництві визначилися різні підходи до повернення М. Грушевського та його групи, але всі сходилися на тому, що в разі приїзду вони не повинні займатися політичною діяльністю. А тепер звернімося до свідчення, яке ще ніколи не було оприлюднено. Це — розповідь самого П. Христюка: «Наша група «віденців» стала на становищі нової програми лівих укр. соц.-рев. (що її було надруковано в журналі «Борітеся — поборете») і повороту на Радянську Україну. Нова програма визнавала радянську систему... влади, де в чому наближалася до комуністичної програми, але в основному була не комуністичною. Вона не визнавала принципу пролетарської диктатури, обстоювала робітничо-селянську демократію, загострювала національне питання тощо... Серед нас точилися суперечки навколо питання: для чого повертатися в Україну, в якій формі співпрацювати з радвладою? Частина (Шраг, Залізняк і я) пропонувала приїхати організовано, всім разом, задекларувавши на Україні своє ставлення до Радянської влади і своє бажання стати до співпраці. Але решта (Грушевський, Чечель і Жуковський — члени закордонної партійної делегації) відкинули цю пропозицію. Ухвалено було вирушати хто коли може, не виступати з декларацією і не посідати в Україні відповідальних посад... Повернення відбулося неорганізовано. Першим приїхав Штефан, потім (1922 р.) — Чечель, Жуковський та Залізняк. Я повернувся 1923 р. разом з кооператором Крекотнем, з яким працював у Віденському радянському представництві». Додаймо, що М. Грушевський повернувся наступного, 1924 р. Звичайно, вони повернулися в Україну з багатьох причин, які згодом «режисери» з ДПУ зведуть до однієї — прагнення створити «контрреволюційну» організацію і «шкодити» більшовицькій владі зсередини. З весни 1923 по 1925 р. П. Христюк працював інспектором Українського банку. Його переходові на іншу роботу посприяла випадкова зустріч на вулиці в Харкові з О. Шумським, тодішнім наркомом освіти УСРР. Це була їхня друга зустріч. Перша відбулася 1922 р. у Відні, в Радянському представництві, де працював П. Христюк. Тоді О. Шумський порадив повернутися в Україну. І ось тепер, 1925, p., він допоміг йому стати членом правління Державного видавництва України (ДВУ). П. Христюк займався фінансово-торговельними справами видавництва, яке головну увагу приділяло творам української класики. Невдовзі налагодив добрі стосунки з О. Вишнею, І. Дніпровським, П. Тичиною, П. Панчем, М. Кулішем та іншими письменниками — членами. Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), заснованої в Харкові 1925 р. Та й сам П. Христюк не залишав пера. Одна за одною виходять друком його розвідки, статті та праці «1905 рік на Україні», «Соціальні мотиви творчості М. Хвильового» (1925), «Нарис історії класової боротьби та соціалізму» (в 3-х частинах), «Селянські виступи та війни», «Письменницька творчість Винниченка», «Домарксистське висвітлення творчості Квітки» (1928), «Дві книжки», «Про літературознавчий метод Єфремова» (1929), «Про роман Смолича» (1930), «Літературознавчий метод професора Дорошкевича», «Образ нової жінки в сучасній літературі» (1931) та багато інших. Частина з них вийшла під псевдонімом «П. Костенко». Звичайно, між «Замітками і матеріалами до історії української революції...» і щойно названими працями — велика різниця, хоч належать вони одному й тому ж авторові. А річ у тім, що П. Христюк після повернення в Україну змушений був постійно співвідносити свої погляди й висновки з тогочасною політико-ідеологічною системою координат. Та незважаючи на це, частина його праць, написаних в УСРР, так і залишилася в рукописах. Причиною цього була передовсім публікація кількох схвальних рецензій П. Христюка про творчість «ваплітян», зокрема М. Хвильового та Г Епіка. Гучний скандал викликала його стаття «Розпеченим пером», що вийшла 1927 р. в журналі «Вапліте» (№ 5). П. Христюку пригадали його «націоналістичне минуле», що нібито він ідеологічно спрямовує ВАПЛІТЕ. Представники більшовицького керівництва шукали приводу для розгрому Вільної академії. Свідченням цього була хоча б стаття Т. Тарана «Про ВАПЛІТЕ, розпечене перо і самокритику», що з'явилася в газеті «Комуніст» за 8 і 10 січня 1928 р. А 14 січня ВАПЛІТЕ самоліквідувалося.

П. Христюк був змушений піти з ДВУ. 3 початку грудня працює в Народному комісаріаті фінансів, спершу заступником начальника управління державними прибутками, а потім — заступником керівника сектора економічного планування. Ще в березні він та його товариші з УПСР заснували в Харкові Українське товариство працівників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву (УТОРНІТСО). «Обрали спеціальну приймальну комісію, до якої входили Чечель, Филипович і ще хтось,— згадував пізніше П. Христюк.— На голову культурно-освітньої секції було обрано мене, а інших секцій — Шрага, Чечеля, Мазуренка...». Характерно, що згодом чимало активних діячів УТОРНІТСО ДПУ «пришиє» до справи так званого «Українського національного центру» (УНЦ).

З 1931 р. П. Христюк — науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Шевченка й одночасно секретар журналу «Літературний архів». Однак у березні його заарештовують, звинувативши в участі у «контрреволюційній організації» УНЦ. Вживши відповідних заходів, слідчі домоглися свого — всі причетні до цієї сфабрикованої справи дали необхідні свідчення. Дав їх і П. Христюк. З березня, наступного дня після арешту, він пише заяву в ДПУ, в якій зазначає: «Зрікаючись своєї роботи в антирадянській організації... я її плямую і цілком засуджую. Прошу прийняти моє каяття, обіцяю розповісти щиро все, що я знаю про діяльність цієї організації та її членів». Його «каяття» в нескоєних злочинах становлять 2 томи дрібно списаних (з обох боків) сторінок. На них правдиві факти з життя П. Христюка, а також з історії УНР і УПСР вплетені у вигадану слідчими «шкідницьку» лінію. Хтось постійно підказував, що говорити далі, що деталізувати. Цей «суфлер» (мабуть, з начальства ДПУ) залишив свої зауваження, зроблені олівцем на берегах деяких сторінок. 31 липня уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Пустовойтов підписав постанову про переведення П. Христюка до 2-го корпусу будинку попереднього ув’язнення (БУПР) № 1. А в лютому 1932 р. 50 заарештованих у справі УНЦ було засуджено до ув’язнення на термін від З до 6 років. У 1934—1941 pp. 33 з них знову стали перед судом за «антирадянську діяльність» і «шпигунство». 21 особу розстріляли, а 12 засудили до ув’язнення. Більшість померла в таборах. У статті про П. Христюка в «Енциклопедії Українознавства» зазначається: «Заарештований 1931; подальша доля невідома». Тепер ми знаємо, шо з ним сталося. 7 лютого 1932 р. постановою колегії ОДПУ СРСР його було засуджено до 5 років ув’язнення, а 21 січня 1935-го постановою особливої наради НКВС СРСР засуджено ще до 3 років заслання у Північний край. Хоч П. Христюк відбув покарання, волі так і не побачив: 3 вересня 1937 р. особлива нарада НКВС СРСР засудила його до 8 років ув’язнення. Як свідчать документи, він помер 29 вересня 1941 р. у «Севвостлаге» Архангельської області.

У середині 60-х pp. перша спроба реабілітації осіб, що проходили в справі УНЦ, не увінчалася успіхом. І лише 1989 р. всіх звинувачених у причетності до УНЦ було реабілітовано, в тому числі й П. Христюка. Нині він повертається до нас із забуття. Тож можна сподіватися, що і його книга «Замітки і матеріали до історії української революції...» побачить світ і допоможе краще зрозуміти складні й драматичні події доби національно-визвольних змагань українського народу.