Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS П`ятниця, 24.11.2017, 13:18






Головна » Статті » Персоналії

Грушевський Михайло

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО

Кожна історична постать органічно пов’язана зі своєю епохою. Михайло Сергійович Грушевський — перший президент України, найвидатніший її історик і вчений, інтелектуал зі світовим ім’ям — жив і діяв на доленосному для України зламі XIX—XX ст. Адже народився він 1866 р. (29 вересня), за 34 роки до початку віку двадцятого. І в XX ст. доля відвела йому також 34 роки. Ця умовна межа, що поділила навпіл життя геніальної людини, причетної одразу до двох століть, була для всього українського народу початком його національного відродження й боротьби за державність. М. Грушевський ґрунтовно робив свою роботу — писав історію і водночас творив її, обіймаючи найвищі державні посади. Його геній, очевидячки, полягав у тому, що, виносивши і викристалізувавши у своїй дослідницькій діяльності ідею Української держави, він безпосередньо реалізовував її в умовах народно-демократичної революції в Україні 1917—1921 pp. Тим-то його ім’я і діяльність викликали шалену лють імперських великодержавників. Для них він завжди був «зубром українського буржуазного націоналізму», твори якого намагалися будь-що вилучити з наукового обігу, а їхнього автора — з пам’яті народної. Відновлення української державності 1991 р. врятувало творчу спадщину М. Грушевського, висновки й передбачення якого, поза сумнівом, домінуватимуть і на межі XX—XXI ст., поступово перетворюючись на ідейні засади та основу подальшого буття всього українського народу. М. Грушевський народився на Холмщині — споконвічній українській землі (м. Холм, засноване ще Данилом Галицьким, з 1919 р. перебувало в складі Польщі), де формувалися його погляди на складні суспільні процеси кінця XIX ст. Михайловому батькові Сергію Федоровичу, вихідцю із Чигиринщини, довелося поїздити світом у пошуках достатку для сім’ї. Він, син диякона, закінчивши духовну семінарію та академію, працював у різних місцях: був управителем учительської семінарії в Холмі, вчителем у Кутаїській гімназії, інспектором народних шкіл у Ставропольській губернії. Мати Глафіра Захарівна народилася у сім’ї священнослужителя з роду Опоків-Опоцкевичів з Київщини.

Восени 1872 p., коли батьки переїхали до Ставрополя, для Михайла Грушевського, за його ж словами, розпочалося цілком свідоме життя. Під час канікул (у 1873 і 1876 pp.) він з татом і мамою відвідував рідню в с. Сестринівці неподалік Козятина. Згодом писав у своїх «Споминах»: «Українське село, ліси, води, український народ, українська мова — все це ввірвалося в мою душу, як якийсь інший, кращий світ». У той період зміцніла любов Михайла до рідного краю, мови його народу, звичаїв і традицій. У 1880—1886 pp. він навчається у Тифліській гімназії на Закавказзі, багато читає, захоплюється творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, М. Максимовича, А. Метлинського, М. Петрова, зокрема його працею «Очерки по истории украинской литературы XIX в.». За словами М. Грушевського, значний вплив мав «сей похід розпорошених, різномастих, різночинних українських письменницьких сил на відродження українського слова, українського життя, української поезії... в суті вони становили поважну течію, поважне історичне явище, проривали глибоку борозну на занедбанім перелозі українського життя». Батько передплачував для Михайла журнал «Киевская старина», який друкував матеріали з питань української історії, літератури й церкви і, як згадував М. Грушевський, формував його світогляд у поміркованому ліберальному напрямі з народницькими ухилами та «культурно-національною закраскою». Особливий вплив на нього мало спільне двотомне видання В. Антоновича й М. Драгоманова «Исторические песни малорусского народа», а також праці М. Костомарова «Дві руські народності» та «Думки про федеративний початок давньої Русі», опубліковані 1861 р. в журналі «Основа». Ще в гімназії М. Грушевський розпочинає свої літературні спроби. Пише оповідання українською мовою. Одне з них надсилає до Києва відомому українському письменникові І. Нечую-Левицькому. Той не лише озвався теплим листом, а й посприяв публікації цього твору 1885 р. у львівському журналі «Діло». Як писав у «Споминах» М. Грушевський, в той період метою, змістом і щастям свого життя він вважав «послужити національному українському відродженню». Двадцяти років юнак вступає до Київського університету св. Володимира на історико-філологічний факультет. Залишивши літературно-письменницьку мрію, починає захоплюватись історією. Першим науковим дослідженням у цьому напрямі став трактат «Южнорусские господарские замки в половине XVI века». На третьому курсі він за порадою В. Антоновича пише фундаментальну працю «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XVI века». За неї був нагороджений золотою медаллю, а 1891 р. вона вийшла друком, остаточно визначивши долю майбутнього великого історика. Він став професорським стипендіатом і, отримавши кошти, продовжував наукову роботу в архівах Москви й Варшави. 1893 p. М. Грушевський за дослідження з історії Барського староства на Поділлі здобуває ступінь магістра історії. Свої перші наукові розвідки він писав російською мовою, яка на той час була офіційною в Київському університеті, створеному як російський вищий навчальний заклад 1834 р. в розпал русифікації України. А 1876-го вийшов царський указ про недопущення української мови в церкву, школу та громадські установи. М. Грушевський, попри застереження своїх рідних, бере участь в діяльності Київської громади, до якої входив цвіт тогочасного українства — В. Антонович, М. Драгоманов, М. Чубинський, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко та ін., знайомиться з методологією історичного дослідження провідних світових і вітчизняних учених — від батька історії Геродота до фундаторів української культури й науки, що виросли на благодатних ідеях європейської філософії та історіографії. В цій справі стало йому в пригоді знання іноземних мов. Сам він скромно заявляв, що «з природи не мав здібності до вживання мов практично, хоч граматично відчував їх добре — і старі (латинську й грецьку), і нові, якими були німецька (за бажанням батька) і французька». Крім того, користувався англійською Та польською мовами. Таким чином, М. Грушевський ознайомився з багатьма творами провідних зарубіжних учених, бо університетські «виклади,— за його словами,— не багато могли дати». Звичайно, в умовах зросійщення української школи влада не допускала вільнодумства і серед студентів, тож у Київському університеті панувала задушлива атмосфера. В «Автобіографії» М. Грушевський зазначав, що ті роки належали до сумних часів російських університетів, і Київський не був серед них винятком. 1894 р. громадськість Галичини, яка входила до складу Австрійської монархії, виборола право на відкриття у Львівському університеті кафедри української історії (офіційно «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи»). Очолити її запропонували В. Антоновичу, але той, зважаючи на свій вік, відмовився на користь свого учня М. Грушевського. І хоч у міністерстві освіти австрійського уряду не хотіли, аби посаду цю обіймав право славний російський підданий, як, зрештою, і того, щоб західні українці вивчали історію свого народу, він отримавтаки призначення. Це викликало задоволення серед українського громадянства Галичини. Відтоді й до 1913 p. М. Грушевський працював у Львівському університеті й був пов’язаний з громадським і науковим життям Галичини. Перший професор історії України на вступній лекції виклав свою історіософську концепцію: всі періоди історії Руси-України нерозривні, а ідея державності українського народу «переходить через увесь той ряд віків»; народ «єсть єдиний герой історії»; державний 191устрій цікавий для історії лише тим, що «він впливав на стан народу», зазнавав впливу громади й відповідав її бажанням і змаганням; культура для історії цікава тим, що відбиває елементи загальнонародні. Як зазначав він в «Автобіографії» 1906 p., «написання суцільної історії України рано, ще в Київських часах, стало моєю задушевною загадкою, до певної міри питанням честі своєї і свого покоління». Цю ідею М. Грушевський почав втілювати в праці «Історія України-Руси», поклавши в її основу три чинники: населення, територію і державу. 1-й том вийшов 1898 р. Всього ж він підготував десять томів. Автор зазначав, що в цій праці хоче «подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми тепер мислимо під назвою українського народу, інакше званого «малоруським», «південноруським», просто «руським», або «русинським». М. Грушевський наголошував, що український народ вирізняється своєю окремою мовою, має окремі антропологічні, психофізичні й культурні прикмети, а історичні часи для українського народу — це IV ст. нової ери. Українською землею він вважав тогочасну етнографічну територію українського народу, здавна колонізовану українськими племенами, які боролися проти кочовиків тюрксько-татарського походження. Як зазначає відомий історик О. Прицак у своїй праці «Історіософія та історіографія Михайла Грушевського», останній спростував твердження московських книжників, побудоване на середньовічній генеалогічній ідеї, що спадкоємцем Київські держави стало Московське царство. Цю «звичайну схему руської історії» (М. Грушевський) обстоювала російська державна історіографія. Львівський період життя вченого був багатим не лише науковими здобутками. Його захоплювала й громадська діяльність. 1894 р. обирається головою історико-філософської секції Наукового товариства ім. Шевченка, а з 1897-го самостійно керує ним, наближаючи його до рівня академії наук європейського зразка. В 1895—1913 pp. М. Грушевський редагує «Записки» товариства, .яких вийшло понад 100 томів. Крім того, стає спочатку головою спостережної ради, а згодом очолює дирекцію «Українсько-руської видавничої спілки», що випустила близько 300 українських книг, переважно історичної тематики. З його ініціативи 1898 р. почав виходити щомісячник «Літературно-науковий вісник», навколо якого гуртувалися провідні літератори, зокрема Іван Франко та Володимир Гнатюк. Доклав він чимало сил, аби «засипати провалля, що витворилися між синами одної землі,— писав історик Іван Крип’якевич.— Він раз у раз єднав наддніпрянців із галицькими й буковинськими українцями до одного діла, працював над зближенням у поглядах, у мові, у праці». Після революції в Росії 1905 p. М. Грушевський чимдалі більше уваги приділяє Наддніпрянщині. 1907 р. він засновує, на зразок львівського, Українське наукове товариство в Києві. У його «Записках» друкувалися галицькі письменники і вчені (здійснювались і окремі видання), а в Галичині виходили твори наддніпрянських авторів. 1909 p. М. Грушевський налагодив у Києві випуск української щотижневої газети «Село», де публікувалися художні твори вітчизняної і перекладної літератур, нариси, популярні статті та інформація, висвітлювалися галицькі проблеми. На базі «Села» 1911 р. почала виходити газета «Засів». Виступаючи за спільну для всіх українців писемність, учений боровся як проти ополячення української мови в Галичині, так і проти її русифікації на українських землях, що були під владою Росії. В одній із статей у київському журналі «Україна» він писав, що 1905 р. народний гнів змів і указ, санкціонований «царем-визволителем» на літньому відпочинку в Емсі (Емський указ 1876 p.). Малоросійська «говірка», або «жаргон», чи «арго», як величали цю мову державні мужі, тимчасовими правилами 1905 р. цілковито зрівняно з «державною мовою» у нововизначеній цензурній практиці. «Се був один з тріумфів українського визволення». Багато зробив М. Грушевський і для розвитку української освіти в Галичині. Підтримував молодь у її боротьбі за український університет у Львові. Організований ним науковий студентський гурток налічував близько сотні слухачів. За його ініціативою створювалися українські приватні школи. З 1910 р. він очолював «Краєвий шкільний союз». Був почесним членом львівської «Просвіти», яка залучала до знань широкі верстви українського населення. 1896 p. М. Грушевський одружився з молодою львівською вчителькою Марією Вояковською. 1900-го в них народилася донька, яку назвали Катериною. Згодом вона стала відомою українською фольклористкою, соціологом і перекладачем, допомагала батькові в його роботі. 1939 р. її було репресовано, а відтак, як і дядька Олександра Грушевського, звинувачено у зв’язках з неіснуючим «Українським націоналістичним центром», яким нібито ідейно керував М. Грушевський. Так режим помстився йому за його ідеї і боротьбу за Українську державу. Катерина Грушевська померла 1944 р. (місце смерті не встановлено). 1959-го була посмертно реабілітована.

На початку 1-ї світової війни М. Грушевський разом з сім’єю повернувся до Києва. На той час російська армія, завдавши поразки австро-угорським військам, відтіснила їх за Львів. Грушевського, запідозреного в пособництві ворогам, було заарештовано. І хоч у його львівській і київській квартирах під час обшуків не виявили нічого підозрілого, вченого вислали до Симбірська (туди ж виїхала і родина), а пізніше перевели до Москви. У засланні він працював над курсом всесвітньої історії та історії України. Аж ось у Росії спалахнула Лютнева революція 1917-го. 12 березня М. Грушевський повернувся до Києва і як відомий серед політичних і громадських організацій ідеолог і провідник українського національно-визвольного руху очолив Українську Центральну Раду. Вона під його керівництвом проіснувала чотирнадцять місяців. Про сам факт свого обрання на цю відповідальну посаду він писав: «Я вважаю, що се була найвища честь, якої я коли-небудь зазнав, і один з моментів найбільшої національної нашої консолідації». «Проект організації Центральної Ради був моїм ділом»,— зазначав М. Грушевський. Він розробив її програму й платформу як осередку українського громадянства. При об’єднанні сил українства класова і професійна належність не бралися до уваги. Цей законно обраний орган влади, до складу якого входили представники інтелігенції, селяни, робітники, військові, ставив собі за мету проголошення національно-територіальної автономії України. Заходами М. Грушевського, який добре розумів роль преси в поширенні й тлумаченні інформації про Центральну Раду, відразу ж було організовано видання інформаційного листка «Вісті Центральної Ради», а на основі колишньої української газети «Рада» почала виходити інша — «Нова Рада», пізніше «Народна Воля». В них уже обстоювалась ідея самостійності України, друкувалися статті М. Грушевського на актуальні політичні теми, зокрема з української історії. В цей час вийшли його брошури «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Звідки пішло українство», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації» та ін. Родина Грушевських жила коштом лише літературних гонорарів Михайла Сергійовича, бо він, як і весь актив Центральної Ради, там ніякої платні не отримував. Центральна Рада під проводом М. Грушевського розпочала своїми чотирма універсалами велику справу будівництва держави українського народу — від автономії в складі Росії до повної державної незалежності. «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим,— писав Грушевський у праці «На порозі нової України»,— таким, «що згоріло в моїм кабінеті»,— се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць і кінцем, як то часто буває, справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства... Ну а війна большевиків з Україною рішуче поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузи, які ще могли в чиїх-небудь очах зв'язувати українця з московським громадянством спеціально».

Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила створення самостійної, суверенної Української держави— Української Народної Республіки. В ніч на 12 січня 1918 p. М. Грушевський урочисто проголосив перед Центральною Радою, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Ці його слова зал зустрів оваціями і схвальними вигуками, пролунав гімн «Ще не вмерла Україна». Як писала «Нова Рада», все злилося в загальний переможний гук раба, що вирвався з кривавої неволі. Так, Центральна Рада під керівництвом М. Грушевського еволюціонувала від вимог національно-територіальної автономії до проголошення самостійності України, прийнявши поступово всі постулати державного будівництва. Було створено українське військо, відновлено символи України, що існували з часів київського князя Володимира,— золотий тризуб і жовто-блакитний прапор, запроваджено українську систему грошових і поштових знаків, організовано мережу української освіти — від початкової до вищої школи. Постали українська наука, література, преса, воскресла українська православна церква. Кожному громадянинові УНР, незалежно від його походження, віри й політичних поглядів, конституційно гарантувалися всі громадянські права. Початок цих демократичних перетворень визнав навіть російський Тимчасовий уряд. До України почали з’їжджатися дипломатичні представники іноземних держав.

Отже, відновлення української державності 1991 р. є прямим продовженням політичної діяльності Української Центральної Ради.

До самого перевороту, здійсненого гетьманом П. Скоропадським, і приходу німецьких військ М. Грушевський разом зі своїми сподвижниками послідовно закладав підвалини української державності. 29 квітня 1918 р. було затверджено Конституцію УНР, змінено земельне законодавство, обрано президентом М. Грушевського. Але Центральна Рада під ударами німецьких військ перестала існувати. Після гетьманського перевороту М. Грушевський проживав у Києві, займаючись науковою працею. Брав участь у засіданнях Наукового товариства ім. Шевченка, а також в урочистому відзначенні 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві підписання Акта злуки УНР і ЗУНР, що відбулося 1 грудня у Фастові, коли гетьманщина доживала останні дні. Більшовицькі війська знову захопили Київ. На початку лютого М. Грушевський виїхав до Кам’янця, а наприкінці березня 1919 р.— на цілих п’ять років до Чехо-Словаччини й Австрії. У Відні він створив Український соціологічний Інститут, працював у еміграції над багатотомною «Історією української літератури», редагував газету «Борітеся— поборете». Хоч міг займатися науковою і викладацькою роботою в Оксфордському, Сорбоннському та інших університетах Європи й жити на широку ногу, він вирішив повернутися в Україну. Навесні 1924 р. сім’я Грушевських за дозволом ВУЦВК приїхала до Києва. Більшовицької ідеології він не прийняв, але заявив про своє лояльне ставлення до уряду радянської України. В одному з листів від 5 липня 1923 p. М. Грушевський писав: «Я большевикам ніякий не приятель, мало хто стільки потерпів від них, як я» і далі терплю: книги мої в Україні заборонено...» А ось рядки з його іншого листа: «...Дотеперішня «самостійність» Української Республіки була чистою іронією: однаково правила всім купка більшовиків московських...» Дарма, шо вченого обрано було академіком (1924 р.— ВУАН, а 1929-го — АН СРСР), більшовизм не міг змиритися з його концепцією історичного розвитку України, генеруванням ідеї незалежної України. Радянські керівники Шумський, Чубар, Любченко, Затонський та інші розпочали переслідування М. Грушевського, однак він, не поступаючись своїми переконаннями та історичними концепціями, які послідовно втілював у життя, не йшов на жодні компроміси. На початку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в антирадянській діяльності й керівництві неіснуючим «Українським націоналістичним центром». Сталінська машина запрацювала на повні оберти. У квітні, після допитів, М. Грушевського звільнили й залишили жити у Москві. Беручи до уваги світову велич цієї людини, Ягода, Каганович і, либонь, сам Сталін вирішили тишком-нишком вкоротити йому віку. 5 серпня 1933 p. НКВС припинив справу Грушевського у зв’язку з його смертю. Канцеляристи НКВС явно поспішили, і якраз в цьому криється ще не з’ясована загадковість обставин смерті М. Грушевського, бо насправді він помер 25 листопада 1934 р. в м. Кисловодськ під час хірургічного втручання — вирізування чиряка. Про це навіть повідомляється в офіційному некролозі, але знову сумнівним є те, що, як у ньому сказано, смерть настала «після важкої хвороби». Хоч прямих доказів причетності НКВС до його згуби й досі не виявлено, підозру В цьому викликає сам перебіг подій.

Усе своє життя великий український учений-історик Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради і перший президент України, присвятив боротьбі за створення держави української нації. Тим-то радянська історіографія повсякчас паплюжила його, називаючи запеклим ворогом трудового народу, українським буржуазним націоналістом (що сприймалося, наче лайка), навіть давнім німецьким агентом, лжевченим. Переконливих аргументів для підтвердження цих характеристик ніхто не наводив та й не міг навести. А проте в радянський період на творчу спадщину вченого (понад 2 тис. праць) було накладено заборону. Навіть за читання його «Ілюстрованої історії України» людей звільняли з роботи, виключали з вузів як українських націоналістів. Дороговказом у майбуття можна назвати наукову й політичну діяльність Михайла Грушевського, який, безперечно, є великим сином українського народу, а отже, й незалежної соборної України. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (01.07.2016)
Переглядів: 250 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017