Павло Грабовський

Згадуючи Павла Грабовського, згадуємо одразу і Тараса Шевченка, і Василя Стуса. Бо всі троє — українські поети, муза яких увінчана терновим вінком. Десять років карався, мучився, але не каявся у солдатчині великий наш Кобзар. Не повернувся з мордовських таборів Стус. У 22-річному віці заарештовують Грабовського, і вже до самої ранньої смерті судилося йому нести свій хрест у холодному Сибіру, де й знайшов він останній спочинок, так і не побачивши волі. Революційний поет-народник — під таким визначенням увійшов Грабовський в історію української літератури. Але, що старанно обминали офіційні радянські літературознавці, він був насамперед щирим патріотом України. Насильницька розлука з батьківщиною ще більше загострила в ньому чуття любові до нещасної «Украйни милої», ввижаючись йому в суворі сибірські ночі уві сні й наяву. Уже в молоді роки у Грабовського викликали протест ті земляки-перекиньчики, які зрадили свій народ: «На весь світ вславили себе своїми козацькими виблисками, а в ролі підніжків-запроданців ми виблискували ще краще, виблискуємо і донині». Чи не правда, звучить актуально?. А ось що пише Грабовський в одному з листів: «Конечна умова поступу вселюдського, від загибелі надії терпить не тільки вона сама, а й вселюдськість взагалі».

Він чесно пройшов свій мученицький шлях, який розпочався 11 вересня 1864 р. в селі Пушкарному на Харківщині (нині с. Грабовське Сумської обл.). Рано залишився без батька, мати з п’ятьма дітьми бідувала. Єдиною втіхою бідного дитинства були бабусині казки — вони й пробудили у малого Павла іскру творчого горіння. Далі Охтирська бурса, Харківська духовна семінарія, куди вступив 1879 р. Та навчання довелося перервати — за участь у гуртку народницької організації «Чорний переділ» Грабовського арештовують і 1882 р. засилають у рідне село під нагляд поліції. У цей період він багато читає і пробує своє поетичне перо, зокрема пише поему «Учителька». Далі — солдатчина, з якої Грабовського визволив... новий арешт. З 1886 р. і до кінця свого 38-річного життя Грабовський несе на собі печать в’язня. З 20 січня 1888 р. пролягла для нього довга, у п’ять років заслання, дорога в Сибір. Ішли етапом. «Трудно уявити собі всю нелюдськість того шляху, не потоптавши його,— напише згодом Павло Арсенович,— проводять часто силою, в’яжуть вірьовками до воза, б’ють рушницями в разі найменшого «бунту» чи непослуху...» Та на цьому шляху доля зводить його із першим коханням — Надією Сигидою, революціонеркою, якій присудили аж 12 років каторги. їх роз’єднали в кінці етапу. А незабаром до Грабовського прийшла трагічна звістка Надія померла в тюрмі, засічена різками за протест.

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої, —

Вже більше, мабуть, не знайти.

Пам’яті Надії Сигиди він присвячує кілька віршів («Квітка», «До Н. К. С.», «Над могилою», «На пам’ять», «Тужба» та ін.), що увійшли до першої його поетичної збірки «Пролісок» (1894). Доля жінки-трудівниці взагалі на видному місці у творчості Грабовського і як взірець — хрестоматійний вірш «Швачка». Але найголовніша тема поета — Україна. До неї він лине крізь люту сибірську хугу, надіючись і впадаючи у відчай, що не зможе повернутися у рідний край: Мені не бачити вас більше, Украйни милої лани! «У мені завжди жив перш над усе українець,— пише він,— прихильність до рідного слова та люду перевершила все інше...» І хочеться запитати, ідо то за сила змушувала цю вже хвору людину в кайданах так триматися рідного слова в чужинському оточенні, за тисячі верст від України? І що то за сила, знову-таки хочеться спитати, примушує багатьох і багатьох наших земляків, вільних, на своїй же землі, уже в своїй державі зрікатися рідної мови та ще й пишатися цим? Воістину, несповідимі шляхи твої, Господи! Звичайно, Грабовський був сином свого часу. Суспільне, громадянське, ідеї боротьби з насильницьким режимом в ім’я всенародного щастя уживалися в ньому з романтичною вірою в перебудову, оновлення світу. «Я не співець чудової природи»,— гордо стверджує поет, протиставляючи ідиліям «шлях, точений кров’ю і потом»: Веди нас в міф і горя і краси. Стань проти зла, доки його не знищим — таким мало бути кредо поета, проголошене Грабовським у вірші «Співець». Але ж ті «ідилічні» картинки раз по раз хвилюють його чуйне серце, ламаючи сувору кригу революційної душі: Зійшли сніги, шумить вода. Весною повіва; Земля квіточки викида, Буяє травка молода, Все мертве ожива. Це — «Веснянки» із збірки «З Півночі» (1896) І ще одну книжку своїх поезій судилося побачити поетові — «Кобза» (1898). Усі його вірші — по суті щоденники-думки в'язня, забарвлені пориваннями молодої кипучої натури і гіркими розчаруваннями — смутком від безвиході, свинцевої реальності каторжного існування. Але наставав час «Заповіту».

12 грудня 1902 р. поета не стало.

Поховали Грабовського на Тобольському кладовищі поряд з могилами декабристів Муравйова і Вольфа — так він заповідав. «Криком болю і туги за рідною Україною» назвав Іван Франко поезію Грабовського. І той крик стукатиме у наші серця з глибин часу.