МИКОЛА ГОГОЛЬ

Про Миколу Васильовича Гоголя великий український поет Тарас Шевченко писав: «Перед Гоголем треба благоговіти, як перед людиною, обдарованою щонайглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей». Він високо цінував величезний гуманізм його творчості, духом якого були пронизані кращі представники українського суспільства. Спадщина письменника цікавила і цікавить учених різних напрямів та профілів: філологів, психологів, істориків, журналістів. Ще й досі точаться суперечки навколо Гоголіани як окремого напряму української культури, індивідуальності Гоголя та характерних особливостей його творчості.

Народився він І квітня 1809 р. в с. Великі Сорочинці — одному з найчарівніших куточків Полтавщини. Батько, Василь Панасович, був українським письменником, організатором домашнього театру поміщика Д. Трощинського, де ставив свої водевілі. їхній рід бере початок з XVII ст., з часів Хмельниччини. Як свідчать документи, його засновником був полковник подільський, а потім могилівський Євстафій (Остап) Гоголь. Зналися Миколині предки і з гетьманами України — Петром Дорошенком та Іваном Скоропадським. Батьки свято берегли генеалогію сім’ї, у спадок дітям передали численні оповіді та легенди про зачинателів їхнього роду, згадки про який, до речі, можна знайти і в літописах. Микола був старшим сином. Після нього народилися брат Іван (помер дев’яти років) та сестри Марія, Ганна, Єлизавета, Тетяна і Ольга. Дитинство минуло в с. Василівці поблизу Миргорода. Початкову освіту здобув удома. Потім його віддали до Полтавського повітового училища. 1821 11-річного юнака прийняли до одного з найпрестижніших навчальних закладів у Малоросії — Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька, яка готувала дворянських дітей до державної служби. У Ніжині Гоголь цікавиться театром, бере участь у виданні рукописних журналів та альманахів, завідує гімназичною бібліотекою. До цього періоду належать і перші літературні спроби. В рукописному журналі «Звезда» було вміщено його повість «Братья Твердиславичи» й кілька віршів. Є свідчення про те, що Гоголь написав тоді трагедію «Разбойники» в дусі Шіллера, яким так захоплювався. Він збирає пісні, думи, балади, прислів’я, приказки. Свої враження і спостереження, етнографічні матеріали, подробиці з побуту українського селянства, дані з історії виникнення Києва, крилаті вислови тощо заносить до спеціального записника під назвою «Книга всякой всячины, или подручная энциклопедия». До неї входили найрізноманітніші матеріали, як-от: «Лексикон малороссийский; Древнее вооружение греческое; Вирша, говореная гетману Потемкину запорожцами; Выговор гетмана Скоропадского Василию Скалозубову; Декрет Миргородской ратуши 1702 г.; Игры, развлечения малороссиян; Кое-что об истории искусств; Мысли об истории в целом». Вони дають уяву про широчінь інтересів молодого Гоголя. У червні 1828 р. майбутній письменник закінчив навчання в Ніжинській гімназії. В атестаті з 10 предметів була оцінка «дуже добре», із 3— «добре», з 1 — «задовільно» і з 2— «чудово». Наприкінці року 19-річний Гоголь разом із своїм гімназійним товаришем Олександром Данилевським переїхав до Петербурга, де розпочалося їхнє самостійне життя. Але столиця зустріла Миколу недоброзичливо. Він довго не міг знайти роботу і тільки в листопаді 1829 р. влаштувався рядовим чиновником у департаменті державного господарства, а потім писарем департаменту уділів. У вільний час юнак відвідує Академію мистецтв, споглядає життя художників, вбирає нові враження, які згодом використає у своїх творах, зокрема «Петербургских повестях». Початок 30-х pp. — період творчого піднесення Гоголя — був насичений різними подіями, які відбилися на подальшому житті письменника. Він знайомиться з О. Пушкіним, В. Жуковським, П. Плетиьовим, М. Погодіним, М. Щепкіним, І. Аксаковим. У грудні 1833-го читає Пушкіну свою «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем». Того ж року пише повість «Старосветские помещики». Журнал «Отечественные записки» публікує повість «Басаврюк, или Вечер накануне Ивана Купала», виходять друком збірки «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Арабески», «Миргород». А восени 1835 р. Микола Гоголь береться за створення основної праці свого життя — «Мертвых душ». Ще з 1829 р. він підтримував дружні стосунки з одним із найосвіченіших людей того часу — М. Максимовичем, відомим вченим у галузі природознавства, історії, філології, етнографії, біології. їх поєднували не тільки спільний інтерес до історії та культури українського народу, ного етносу, національних традицій, звичаїв, а й палке бажання все це відтворити документально. В одному з листів до М. Максимовича, який проживав тоді й працював у Москві, Гоголь писав: «Киньте справді кацапію та їдьте в Гетьманщину. Я сам думав те ж саме зробити й наступного року махнути звідси. Дурні ми, далебі, як розсудити гарненько! Для чого й кому ми жертвуємо усім, їдьмо! Скільки ми там назбираємо всякої всячини! Усе викопаємо!» У той час Гоголь готувався до написання історії України та загальної історії і мріяв працювати на кафедрі загальної історії в Київському університеті, питання про організацію і відкриття якого широко обговорювалось у творчих та наукових колах. В його листах до О. Пушкіна, М. Погодіна відчувається, як він захопився цією ідеєю. Наприкінці 1833 р. Гоголь повідомляв Пушкіну: «Я вирішив, однак, не гавити й замість словесних уявлень накидати на папір мої думки і плани викладання... Я захоплююсь заздалегідь, уявляючи, як закиплять труди мої в Києві. Там я витягну з-під спуду багато речей, з яких я не все ще читав Вам. Там закінчу я історію України і півдня Росії і напишу загальну історію, якої у справжньому її вигляді досі, на жаль, не тільки на Русі, а й навіть в Європі нема. А скільки назбираю там переказів, повір’їв, пісень та ін.!» Слід відзначити особливе ставлення Гоголя до українських народних пісень. Він віддавав їм перевагу перед усіма іншими джерелами усної народної творчості. 1834 р. в статті «О малороссийских песнях» Гоголь розгортає свої думки: «...Пісні для Малоросії — все: і поезія, і історія, і батьківська могила. Хто не зрозумів їх глибоко, той нічого не дізнається про колишній побут цієї квітучої частини Росії. Історик не повинен шукати в них означення дня й числа битви або точного пояснення місця, достовірної реляції, .щодо цього небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихію характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче увібрати дух минулої доби, загальний характер усього цілого й окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком: історія народу розкриється перед ним у ясній величі». Немає сумніву, що працю з української історії Гоголь не залишав ні на хвилину. Він жив нею, мріяв завершити її і винести на суд тут, у Києві, на кафедрі університету св. Володимира. Але цьому не судилося здійснитись. Яка доля спіткала цей науковий твір — невідомо. Не потрапив Гоголь і до Київського університету — ще один удар, який боляче вразив письменника. Лише за допомогою друзів йому вдалося зайняти 1834 р. посаду ад’юнкт-професора кафедри загальної історії в Петербурзькому університеті. Але великих успіхів на педагогічній ниві не досяг, та, мабуть, і душа не лежала до викладацької справи, і наприкінці 1835 р. він залишає університет. 1 грудня 1836 р. на сцені Олександринського імператорського театру в Петербурзі відбулася прем’єра «Ревизора». Того ж таки року твір було опубліковано. Зустріли його неоднозначно. Критики обурено писали, що Гоголь стйорив «грубий фарс», його персонажі нереальні, карикатурні, а вся комедія «неблагопристойна». Не чекаючи такого відгуку, Гоголь був глибоко вражений і обурений. З пригніченим настроєм він залишає Росію. 12 років з невеликими перервами перебував за кордоном. Мандрував по Німеччині та Швейцарії, Франції та Італії. Там до Гоголя дійшла звістка про загибель О. Пушкіна, якого він дуже любив і цінував. Біль від цієї непоправної втрати залишився з ним до кінця його днів. У березні 1837 р. Гоголь писав М. Погодіну; «Моє життя, моя найвища насолода вмерла з ним. Всі світлі хвилини мого життя були хвилинами, коли я творив. Коли я творив, я бачив перед собою тільки Пушкіна. Я нехтував усі пересуди, я плював на нікчемну чернь, відому під ім’ям публіки; мені дорогим було його вічне й непорушне слово. Нічого не розпочинав, нічого не писав я без Його поради. Все, що є у мене доброго, всім цим я зобов’язаний йому...» 1842 р. вийшла перша частина поеми-роману «Мертвые души». Вона буквально розворушила різні кола суспільства. За словами Герцена, ця поема «потрясла всю Росію». Саме в розпал цього «обговорення» Т. Шевченко пише своє віршоване послання «Гоголю» (1844), де називає письменника «великий мій друже» і виступає його палким прихильником. Окремою сторінкою життя Гоголя є книга «Выбранные места из переписки с друзьями» (1847), з приводу якої Бєлінський написав відоме «Письмо к Гоголю». Воно справило глибоке враження на письменника, однак не відвернуло від продовження роботи. Останні роки життя Гоголя по-різному сприймаються і опируються дослідниками. Однак незаперечним залишається одне: в цей період особливо посилився його релігійний містицизм, хвороблива заглибленість у себе, що призвело до зневіри в написаному. За 10 днів до смерті, як свідчать очевидці, він спалює рукопис другого тому «Мертвых душ».

4 березня 1852 р. Микола Гоголь помер. Поховали письменника в Москві, у Даниловому монастирі. Два тижні згодом у газеті «Московские ведомости» було надруковано «Письмо из Петербурга» І. Тургенева. Він писав: «Так, вона вмерла, ця людина, яку ми тепер маємо право, гірке право, дане нам смертю, назвати великою. Людина, яка своїм ім'ям означала епоху в історії нашої літератури; людина, якою ми пишаємося як однією із слав наших! Вона вмерла, вражена в самому розквіті літ, у розпал сил своїх, не закінчивши розпочатої справи, як і найблагородніші з його попередників...» Це був, по суті, єдиний некролог на смерть Гоголя.

31 травня 1931 р. відбулося перепоховання праху письменника з колишнього Данилового монастиря на Новодівиче кладовище, де він спочиває і нині. Не всі свої задуми вдалося Гоголю втілити в життя, але вже те, що ним було зроблено і дійшло до нас, заслуговує на шану і пам’ять нащадків. І, мабуть, краще, ніж будь-хто, він сам сказав про себе: «Знаю, що моє ім’я після мене буде щасливішим від мене і нащадки тих-таки земляків моїх, може, навіть з вологими від сліз очима проголосять примирення моїй тіні...»