Борецький Іов

В протоколах львівського Ставропігіального братства дід роком 1604-м записано, що «принятый был от всего братства до школы за ректора Іоан Борецкий, которому братя подали в моц школу, также и порядки школьные и поступили му на каждый квартал давати по золотых польских 10, за що он, подяковавши братиям, таковую контентацию за вдячне принял и оферовался детей и грецкого и латынского языка учити». йдеться про обрання Івана Матвійовича Борецького ректором Львівської братської школи. Очевидно, було йому в той час уже за сорок. І бачено не мало. І до цього часу ми не можемо сказати, хто були його батьки і чиїм було с. Бірчі біля Великого Любеня на Львівщині, де він народився. Та, мабуть, були вони люди не прості, оскільки спрямували сина в науку не до якогось пересічного дяка чи ремісника, а в навчальний заклад, який вже в той час вважався одним з найпередовіших fi Україні й Польщі,—Острозьку школу. Першим ректором школи, при якому вчився Борецький, був Герасим Смотрицький. Видатний педагог, письменник, автор першої друкованої пам’ятки полемічної літератури «Ключ царства небесного» і твору «Календар римски нови». Викладачами школи були такі видні педагоги, як Василь Сурозький, Тимофій Михайлович, зарубіжні вчені Христофор Філарет —автор знаменитого «Апокризису», Ян Лятош —астроном, Кирило Лукаріс —пізніше константинопольський патріарх, Діонісій Палеолог, що привіз з Рима до Острога список Біблії, протосингел Никифор Контакузен та ін. Водночас з Борецьким тут проходив навчання старший брат Северина Наливайка Дем’ян —у майбутньому викладач школи і священик у Острозі, автор «Лекцій словенських Златоустого...» Тут же вчився і син Смотрицького Максим —майбутній письменник, полеміст, філолог, майбутній гетьман українського козацтва Петро Конашевич-Сагай дачний. Отже, було в кого навчатися, було з ким спілкуватися. У подальшому житті Борецького вони стали його добрими супутниками й друзями. Після закінчення Острозької школи Борецький продовжує навчання у Краківському університеті. У цей час трапилась подія, яка великою мірою вплинула на життя України та її народу. Ще 1577 р відомий єзуїт Петро Скарга видав книгу «О единстве церкви божьей и о греческой от сего единства отступлении», у якій зібрав всілякі свідчення про необхідність злуки всіх церков і релігій з Ватіканом, й особливо православної. Твір, надзвичайно талановитий, був гаряче схвалений папою, оскільки повністю відповідав його потаємним планам поширення римсько-католицької віри в Україну, Білорусію, московську землю. Водночас і польський уряд намагався за будь-яку ціну перетягти православних до католицького табору —адже це давало можливість якнайтісніше пов’язати з Польщею Україну і Білорусію, протиставити їх Москві. Папський дипломат-єзуїт Антоній Поссевін говорив з цього приводу своїм однодумцям у Вільнюсі 1581 р.: «Годі й думати тепер про унію на Сході Європи або на Московській Русі. Там цар і народ тієї самої віри. Більш надійна ця унія на Західній Русі, яка підлягає польському королеві, що сам належить до римсько-католицької церкви. Тим-то, з метою запровадження унії, можна скористатись його владою; слід ще вплинути на руських князів і попів, щоб їх умовити прийняти унію». І умовляли, і впливали, бо ідея об’єднання християнства мала прихильників і в Україні. 1590 р. частина православних єпископів вступила у таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. 1595 р. єпископи луцький Кирило Терлецький і Володимирський Іпатій Потій після видання королем універсалу про перехід православних єпископів в унію вирушили до Рима й визнали владу папи. В жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи Климентія VIII скликали В Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії. Однак собор одразу ж розколовся на православний і уніатський. І коли уніатський проголосив унію, 247православний її відкинув. Почалася боротьба, що охопила все населення України. Серед тих, хто виступав проти унії, був і Борецький, який, закінчивши навчання у Краківському університеті, на запрошення Львівського братства став дидаскалом грецької й латинської мов у Львівській братській школі. З цією школою пов’язано майже двадцять років його життя. Він став її ректором, тут написані найважливіші праці про навчання й виховання молоді та проти унії. Щоб зрозуміти, яке місце займала у той час Львівська школа в суспільно-політичному житті краю і що вона значила для Іова Борецького, необхідно бодай, кілька слів сказати про саме Львівське братство. Засноване 1439 р., воно було найстарішим в Україні. Ця національно-релігійна громадська організація відстоювала права, мову, релігію українських міщан Львова. Потім їх у місті виникло ще кілька: Львівське благовіщенське, статут якого, датований 1542 р., дійшов до нашого часу, Львівське миколаївське (у передмісті), засноване 1544 р., і Успенське ставропігійське, яке розпочало свою діяльність з 80-х рр. XVI ст. Саме при цьому останньому 1586 р. було засновано Львівську братську школу. Затверджуючи 1588 р. статут школи «Про правила і порядок науки виховання молоді в школах, встановлених Львівським Ставропігійським братством», константинопольський патріарх Ієремія II вказував: «Не бути іншому громадському училищу у Львові, крім училища братського, і тільки в ньому навчати дітей божественного і святого писання, також словенської та грецької мов». Коли до цієї школи був прийнятий викладачем Борецький, вона вже здобула добру славу і користувалася пошаною. 1592 р. школа при підтримці Сагайдачного одержала від польського короля Сигізмунда III право викладання семи вільних наук —граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії астрономії музики. А коли ректором став Борецький, в ній було запроваджено й латинську мову і, очевидно, польську. З каталога школи видно, що значна увага в ній приділялася вивченню класичних авторів —Арістотеля, Лукіяна, Овідія, Вергілія та ін. Шкільний статут вимагав, щоб вчитель-дидаскал був «благочестив, разумен, смиренномудрый, кроток, воздержливый, не пьяница, не блудник, не лихоимец, не сребролюбец, не гневлив, не завистник, не смехостроитель, не срамословец, не чародей, не баснокззатель, не пособитель ересям, но благочестию поспешитель, образ благих, а всем себе представляющий не в сидевых добродетелях, да будут и учиники, яко учитель их». Певно, Борецький повною мірою відповідав цим вимогам, оскільки після кількарічної праці дидаскалом його було наставлено ректором. На той час він уже був одружений. Никифора Теодорів на Чеховичівна стала йому доброю помічницею як у шкільних справах, так і протидіях уніатам. 1605 р. у монастирській друкарні Дермані вийшов «Лист Мелетія, святейшего патриарха александрійського, до ве лебного єпископа Ипатія Потея, будучого еще на том часе єпископа володимерского, а отступленьи єго з напоминанєм отцевским до него писаный». Переклав цей лист з латинської мови і видав Борецький, про що він сам свідчить у вірші: Лист той в Єгипте авсонски начертаный. руским языком в Сарматех дарований Борецким, наддер Аполлови коханым и в Парнаске на лоне муз выхованым. Між 1602-м і 1606 рр. виходить інший переклад Борецького під заголовком «Діалог албо розмова о православной и справедливой вере единое католическое Восточное церкве, От святейшего и блаженнейшего отца Мелетіа, патріарха Александрійского, светло сіяющему князю Константину Baсилеви Острожскому, благочестія известному непреложному блюстителеви, и сыну своему в Духу, такожде и всему рфссийскаго народа множеству, яко от истиннаго и богода рованного пастыря Христовых мыслимых овец по исправлению правоверія написанная. Ис Константинополя в року прислани». Вже сам заголовок листа свідчить про його зміст і спрямованість. Після цих перекладів Борецький береться написати твір, присвячений вихованню молодих людей —своєрідну і настанову колегам-вчителям. Книжечка, видруковаиа 1609 р. в друкарні ставропігійського Успенського братства у Львові, мала заголовок «Иже в святых Отца нашего Іо анна Златоустаго. Беседа избранная о воспитании чад». Тим часом противники православ’я ставали дедалі агресивнішими. Вони всілякими способами намагалися довести, що бажання руських піддатися під папу римського в давнім і незаперечним фактом. З цією ж метою десь на початку 1605 р. Іпатій Потій видав у Вільно відповідний твір. Зміст його страшенно обурив Іова Борецького неправдою, навіть прямою фальсифікацією історичних фактів. Того ж фоку у відповідь Іпатію Потію він пише свою книгу, яку так і називає —«Пересторога». Тобто пересторога православним до написаного Потієм. У «Пересторозі» Борецький наводить історію свого народу, визначає суть православ’я, роз’яснює необхідність антиуніатської боротьби. Ця книга відіграла найважливішу роль у боротьбі проти католицизму, у спрямуванні волі українського народу проти гнобительської політики шляхетської Польщі. Така політика давалася взнаки й у ставленні Львівського уряду проти братства і його школи. Поступово вони бідніли і хиріли. Дійшло до того, що не стало чим платити ні дидаскалам, ні ректору. Може, ця, а може, й інша причина спонукала Борецького переїхати десь 1615 р. до Києва, де він обійняв посаду приходського священика подільської Воскресенської церкви. Того ж року Борецький бере безпосередню участь у заснуванні Київського братства й за загальною згодою братчиків і гетьмана Петра Сагайдачного (котрий сам «з усім військом» вступив до братства) стає першим ректором Братської школи. Між іншим, як у створенні братства, так і школи значна роль належить киянці, вдові мозирського маршалка Стефана Лозки Галшці (Єлизаветі) Гулевичівні, котра подарувала школі своє подвір’я з садибою. 15 жовтня 1615 р. вона урочисто вписала це при численних свідках до київських «гродських книг». Київська братська школа стала родоначальницею славетної Київської академії і єдина з усіх братських шкіл досягла вищого ступеня. Програма школи передбачала викладання слов’янської, книжкової української, грецької, латинської і польської мов, а також граматики, піїтики, риторики, філософії, арифметики, геометрії, астрономії, історії, музики. До викладання їх Борецький запросив знаних вчених, письменників, громадських діячів. Багато важило опікунство Петра Сагайдачного як члена братства і ктитора училища Києво-Братського монастиря, на утриманні' якого була школа. Визначаючи мету школи, київські братчики писали пізніше російському царю Михайлу Федоровичу: «Ми влаштували з великим накладом школу, щоб навчати дітей своїх слов’яно-руської й елліно-грецької мов та інших наук... для того, щоб вони не пили з чужого джерела смертоносну отруту західної схизми і не схилялись у темряву римлян».

1619 р. Іова Борецького обрано ігуменом київського Золотоверхого монастиря. Всю свою енергію він переніс на £50вивершення справ, пов’язаних як з боротьбою проти унії, так і утвердженням в Україні православ’я. На той. час єзуїти відкрили у Києві свою колегію, зайняли церковні приходи й навіть Святу Софію. Не було українських православних єпископів, без митрополита залишилась Київська митрополія. Чи не єдиним оплотом православ’я в Україні лишилася Києво-Печерська лавра. Архімандрит Єлисей Плетенець кий, людина великої культури, який домігся для Печерсь кої лаври права ставропігії —непідвладності місцевій церковній владі,—прагнув перетворити її на осередок православ’я, культури й науки. Після смерті Гедеона Балабіна вінг закуповує його Стрятинську друкарню й перевозить до Лаври. Засновує вчений гурток, членами якого стали За харій Копистенський —визначний православний церковний діяч, Тарасій Земка —ігумен Братського монастиря в Києві, ректор Братської школи та керівник друкарні Києво Печерської Лаври, Павло Беринда —відомий лексикограф, письменник і сам Іов Борецький. Всі вони однодумці гетьмана Сагайдачного у його піклуванні про майбутнє України, про відновлення православної митрополії. Тим часом у Москві перебував ієрусалимський патріарх Феофан, запрошений на прийняття патріаршества Філаре том Микитовичем, батьком царя Михайла Романова. Коли ж у лютому 1620 р. Сагайдачний посилав козацьке посольство до російського царя, він наказав зустрітися з Феофаном і запросити його до Києва. З цим було пов’язане здійснення як Сагайдачним, так і його другом Іовою Борецьким важливішої справи їх життя —відновлення в Україні православної митрополії. Готувалися до цього завчасно. Може, тому Борецький і полишив ректорство, прийнявши сан ігумена Київського Золотоверхого монастиря, оскільки це була церковна посада, з якої можна висвятитись у подальший церковний чин. Петро Сагайдачний з полком козаків зустрів Феофана на кордоні. То була не лише шана, яку виявляло українське козацтво патріархові, а й охорона. Було відомо, що польський гетьман і канцлер Станіслав Жолкевський, ворог козаччини і православ’я, збирався арештувати Феофана, тільки-но той з ’явиться на землях, підвладних Польщі. Після урочистого прийому Феофана привезли до Києва, де його з церковною пошаною зустрів Борецький. Майже рік пробув патріарх в Україні, навідуючи церкви і монастирі, підтримуючи своїм благословенням дух православних, підтверджуючи грамотами права монастирів, церков, братств, шкіл. В одній з грамот, виданих Феофаном Київському братству у 1620 р., він зазначав, що велике враження на нього справила школа «наук елліно-слов’янського і латино-польського письма, де наука через вчите Лій... щиро показувана». За цей час Сагайдачний і Борецький домовилися з Феофаном про відновлення Київської митрополії, про висвячення єпископів і митрополита. В Києві був скликаний таємний з’їзд, який узгодив всі ці питання.

Першу патріаршу посвяту було здійснено 6 жовтня 1620 р. Тоді у Богоявленській церкві Феофан висвятив на єпископство Перемишлянське Ісайю Копинського, майбутнього митрополита, ігумена Межигірського, котрий п’ятнадцять років прожив в Антонієвій печері, а наступної неділі, 9 жовтня, у великій Печерській церкві патріарх звершив посвячення у митрополити Іова Борецького. Тоді ж на єпископство Турівське і Пінське був висвячений грек Аврамій, на початку грудня висвячений в єпископа Полоцького Мелетій Смотрицький. На єпископство Володимирське і Брестське був висвячений Ієзекіїль Курцевич, на Луцьке і Острозьке —Ісакій Борискевич, на Холмське і Бельче —Паісій Гполитович. Так після 25-річного небуття було відновлено Київську православну митрополію, на чолі якої став Іов Борецький. Він одразу ж приступив до виконання нових важливих обов’язків. Перш за все необхідно було впорядкувати служби. Митрополит терміново видає в Печерській друкарні збірник святкових служб, переведених ним з грецької мови. Слід зазначити, що переклад і видання грецьких книг Борецький здійснював до самої своєї смерті. Але не лише Печерською друкарнею користувався Борецький. У його дворі, поблизу Воскресенської церкви на Подолі, міщанином Спиридоном Соболем було обладнано іншу друкарню, яка також випускала книги митрополита. Іов Борецький постійно виступає перед народом, закликаючи його до боротьби проти унії, проти католизації. Разом з Сагайдачним завжди серед козацтва, несе Боже правдиве слово. Польський уряд розцінив відновлення митрополії як державний злочин, а патріарха, митрополита і єпископів оголосив зрадниками. Проти них готувалися репресії, але війна Польщі з Туреччиною 1620 р. завадила їх здійсненню. Тепер, опинившись у трагічному становищі, король звернувся до козаків із закликом узяти участь у війні з турками, пообіцявши розглянути на черговому сеймі питання про розширення їхніх прав і привілеїв. Втім український народ і сам усвідомлював, яку загрозу несе його батьківщині, наступ турецьких полчищ.

15 червня 1621 р. в Сухій Діброві на Київщині зібралася козацька Рада. Окрім козаків, селян, міщанства, у ній взяло участь і духовенство на чолі з Іовом Борецьким. На Раді були присутні гетьман Запорозького Війська Я. Бородавка та полковник П. Конашевич-Сагайдачний, а також королівські посланці і серед них особистий представник Сигізмунда III ксьондз Оборницький, котрий і залишив свідчення про цю подію. Раду відкрив молитвою Іов Борецький. Далі він звернувся до присутніх із словом. Говорив, як зазначає Оборницький, «з сильним зворушенням, дуже сильно скаржучися на Річ Посполиту і короля, що їх стару і святу віру гнітуть, нищать, топчуть». Напередодні Борецький отримав листа з Вільно, де єзуїти вчинили справжній погром' православних, і тепер прочитав цього листа козакам. Військо мовчки слухало свого пастиря, і гнівом сповнювалися козацькі серця. Коли ж за митрополитом виступив Сагайдачний і зачитав послання патріарха Феофана, котрий закликав боронити святу віру, а після поцілував цього листа і, як годиться, поклав собі на голову, всі почали вигукувати, що присягають як один боронити стару віру «аж до горла». Щодо листа патріарха слід сказати ось що. Коли Феофан перебував у Києві, Сигізмунд III вирішив використати його посередництво у справі залучення козаків до війни проти турків. Своє прохання він мотивував тим, що збирає військо проти загрози з боку ворога не лише «нашого королівства, а й усього християнства». Відгукнувшись на прохання короля, патріарх 7 лютого 1621 р. звернувся до козаків з посланням, у якому писав: «Король наказує вам всією силою йти на боротьбу... Ярмо турецької неволі загрожує вітчизні вашій від рук головного ворога всього християнства... Станете на допомогу вітчизні, і славу здобудете війську своєму». Нема сумніву, що цей лист патріарха відіграв величезну роль у піднятті козаків проти турків. Якщо вже сам патріарх закликав до захисту Польщі від Османської імперії, то, значить, йшлося про справу праведну, у якій козакам брати участь велів сам Бог! «Третього дня,—свідчить далі Оборницький,—визначили сотників, полковників, отаманів, осавулів і послів до короля: п. Сагайдачного, п. Курцевича і ще двох. Головна справа посольства —щоб король затвердив на митрополії й владицтвах посвячених патріархом, інакше братимуть в неволю шляхту, як їм порадив Борецький. Після того між собою радили вибір, кому дати королівські гроші, і рішили дати тільки тим, що мають добру зброю й були по кілька разів у морських походах на турків. І так прийшлося по одному золотому на двох: було вибраних козаків на конях, з рушницями, .сорок тисяч. І, нарешті, визначивши міста і волості на квартири, уставивши кари і закони, розійшлися спокійно...» З козацького посольства до короля майже нічого не вийшло. Знову були одні обіцянки. І все ж у війні з турецько-татарською армією козаки взяли участь. У битві під Хотином 1621 р. військо, очолюване Сагайдачним, оскільки Бородавка був усунутий, відіграло вирішальну роль і своїм героїзмом та мужністю привело ворожі війська до поразки. Цим була ліквідована небезпека поневолення українського й польського народів. Правда, засмучувало те, що повернувся до Києва козацький гетьман Сагайдачний тяжко поранений. Борецький майже не відходив від ліжка свого друга. На його очах тануло життя гетьмана, на його очах висловлював той останні побажання, писав останнього передсмертного листа до короля. Просив надати козацтву привілеїв, зберегти православну митрополію. Іов Борецький провів гетьмана і в останню путь... Тепер довелося йому діяти самому, без підтримки друга. Правда, новий, гетьман —Оліфер Голуб, однодумець Сагайдачного, намагався бути добрим помічником, однак не доставало йому ні волі, ні авторитету. Тож Іов звалив на свої плечі і справи церкви, і справи мирські, рішуче прийняв роль духовного проводиря українського народу і ніс цю ношу гідно й сміливо. Ще в 1621 р. на з’їзді єпископів були прийняті укладені Борецьким так звані «Поради про благочестя», в яких говориться, що «все добре має починатися насамперед від самих глав, тобто митрополит, єпископи й усе духовенство да відкинуть спершу будь-яку злобу й гріх від самих себе...» Та не лише «Порадою» обмежився Борецький у боротьбі з. уніатами. Того ж року він складає разом з іншими єпископами і видає так звану «Протестацію...» —протест проти уніатської ієрархії, в якому засуджуються утиски Православ’я з боку польсько-шляхетського уряду, католицької церкви, уніатів і міститься заклик до українського й білоруського народів протистояти їм. В ній виправдовується Феофанове відновлення православної Ієрархії, чи не вперше характеризується козацтво як захисник національних та соціальних прав українського народу. «Щодо козаків, про цих лицарських людей знаємо, що вони нашого роду, наші брати і правовірні християни...» Саме на козаків покладалася православна церква в своїх подальших діях проти унії, саме на них .покладався український народ у боротьбі з поневолювачами. І Борецький, як ніхто інший, розумів їх значення і для України, і для її свободи. Тому і склалися у нього з ними такі тісні зв’язки, що стали вони йому у підмозі, коли привелося відвойовувати в уніатів захоплені церкви, коли посилав посольство для згоди з російським царем, коли зводив нові храми і запроваджував монастирі. Час, одначе, вносить свої корективи. І коли під кінець свого життя Борецький дійшов думки, що більш корисним для українського народу буде церковне замирення з уніатами, ніж постійна війна з її численними жертвами, козаки не пітримали його. 1622 р. він видає нову книгу «Юстифікація», працює над іншими, що також стосуються церкви та її боротьби. Після смерті Сагайдачного Борецький неначе намагався надолужити щось втрачене, не давав спокою ні собі, ні тим, хто був поряд з ним. Не полишає його турбота й про майбутнє православної церкви, митрополії, запровадженого ним шкільництва.

У своєму духовному заповіті, складеному 1 березня 1631 р., він звертається до Петра Могили з проханням розпорядитися всім майном, книгами на користь православної церкви в Києві і освіти, просить опікуватися після його смерті сирітами «дочки Євпраксіи і сестрениці Минодоры». Переживання, внутрішня втома, хвороби дедалі посилювалися.

Смерть настала раптово 12 березня 1631 р.

Залишилось багато нездійснених справ, звершення яких лягло на плечі його учнів і наступників, і серед них найвідомішого й най знаменнішого —Петра Могили.