Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Вівторок, 24.10.2017, 00:35






Головна » Статті » Персоналії

Бантиш-Каменські

БАНТИШ-КАМЕНСЬКІ

Бантиш-Каменські походили із давнього молдавського роду. Про це, зокрема, свідчить князь Кантемір у записках, укладених на початку XVIII ст. Після невдалого Прутського походу 1711 р. Петра І Дмитро Кантемір, тогочасний молдавський господар, прибув з 4-ма тис. молдаван до Росії. Коли цар надав йому титул князя, маєтки на Слобідській Україні й зробив його своїм радником у східних питаннях, Кантемір запросив до Києва Миколу Костянтиновича Бантиша, який мав уже зв’язки з Україною, бо одружився з дочкою молдавського дворянина Степана Каменського, ну а той від 1691 р. був при Іванові Мазепі за товмача молдавської, грецької і турецької мов. Узявши шлюб, Микола приєднав до свого ймення ще й прізвище дружини і почав писатися Бантиш-Каменський. Відтак його син, теж Микола, під цим прізвищем вступив 1745 р. до Києво-Могилянської академії, де вивчав риторику, поезію, грецьку та латинську мови. По дев’ятьох роках здібний юнак на запрошення свого дядька, майбутнього архієпископа московського Амвросія Зертис-Каменського, приїхав до Москви, де навчався спочатку в духовній академії, а потім — в університеті. Любов до історії, а також знання багатьох іноземних мов визначили його подальшу долю. Від 1763 p. М. Бантиш-Каменський працює в Московському архіві колегії закордонних справ. 1765 р. його призначають помічником керуючого архівом історіографа Мюллера. На цей час припадає і початок пошукової діяльності молодого дослідника: 1775-го він розбирає і описує справи князя Меншикова, складає за алфавітом «Реестр дворов бывшим в России Европейским и Азиатским послам, посланникам и гонцам от древнейших времен до восшествия на престол Елизаветы» тощо. П’ять років згодом М. Бантиш-Каменський одружується з Марією, дочкою володимирського поміщика Івана Купріянова. Вона була представницею давнього російського роду, поєднаного по матері з родом знаменитого Адашевича, улюбленця Івана Грозного. 16 листопада 1788 р. в подружжя народився син, якого нарекли Дмитром. Семи років його занесли до лейб-гвардії Семенівського полку, а виписали разом з іншими недолітками зі вступом на престол імператора Павла І. Тим часом М. Бантиш-Каменський готує двотомне «Дипломатическое собрание дел между Российским и Китайским государствами с 1619 по 1792 год» і чотиритомне «Сокращенное дипломатическое известие о взаимных между российскими монархами и европейскими державами посольствах, переписках и договорах, хранящихся Государственной коллегией иностранных дел в Московском архиве с 1431 по 1800 год, расположенное по алфавиту», опрацьовує цінні документальні матеріали, що увійшли до його праці «Историческое известие о возникшей в Польше унии», укладає «Реестр и описание малороссийских и татарских дел», «Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел». Ці та інші праці й досі не втратили свого наукового значення для українознавства. 1800 p. М. Бантиш-Каменський отримує чин дійсного статського радника й обіймає посаду управителя Московським архівом колегії закордонних справ. Це, власне, було визнанням заслуг у справі впорядкування архіву та виявленні й систематизації важливих історичних документів. Високу оцінку його діяльності в галузі археографії дав М. Карамзін у листі від 8 квітня 1814 р. до сина Дмитра: «...Витяги, зроблені покійним Миколою Миколайовичем Бантиш-Каменським із дипломатичних актів Давньої Росії, належать історії і можуть бути видані без порушення правил державної таємниці. Не лише Росія, а й уся Європа з того часу змінилася: старі таємниці не мають зв’язку з новими, розкриттям своїм задовольняючи єдино цікавість умів діяльних і сприяючи освіті. Схваленим государем імператором виданням ми вшанували б цього незабутнього мужа, який жив любовію до вітчизни». Гідним послідовником Миколи Миколайовича став його син Дмитро. Трапилося так, що в ранньому дитинстві він втратив матір, тож виховувався в сім’ї батькового друга — сенатора А. Теплова. Першим наставником юнака був відомий поет і професор словесності О. Мерзляков. Згодом, уже в отчому домі, під керівництвом досвідчених викладачів вивчав він французьку, німецьку, англійську, італійську й латинську мови, знайомився з основами дипломатії, посольським листуванням, документами історіографа Мюллера. Шістнадцяти років підготував свою першу наукову працю з історико-релігійної тематики «Россиянин при гробе патриарха Гермогена» (1804), а наступного року переклав з французької роман Коттень «Матильда, или история крестовых походов». 1808 р. Дмитра відряджають до Сербії. Проїжджаючи через Київ, де свого часу проживали батько й дід, юнак уважно вивчає мозаїку Києво-Печерського монастиря, копіює малюнок з мармурової гробниці Ярослава Мудрого, а після повернення з-за кордону розповідає про ці історичні пам’ятки у своїх нотатках, опублікованих 1810 р. в Москві під назвою «Путешествие в Молдавию, Валахию и. Сербию». Важливою сторінкою в житті Миколи і Дмитра Бантиш-Каменських була евакуація під час пожежі 1812 р. документів Московського архіву колегії закордонних справ у Нижній Новгород. Саме їм зобов’язані наступні покоління можливістю вивчати свою історію безпосередньо за першоджерелами. Повернувшись до Москви, Д. Бантиш-Каменський готує і 1813 р. видає біографію графа А. Мусіна-Пушкіна, з яким мав дружні стосунки, відтак життєпис архієпископа московського Амвросія Зертис-Каменського, а 1814-го публікує книгу «Собрание списков кавалеров четырех императорских российских орденов: св. апостола Андрея, св. Екатерины, св. Александра Невского и св. Анны с приложением старых статутов и алфавита кавалеров», де висвітлив історію цих відзнак до запровадження 1797 р. орденського капітулу. Після смерті батька 1814 р. Дмитро перейшов на службу в колегію закордонних справ. Знання іноземних мов та історії міжнародних відносин відкривало перед ним нові можливості на ниві дипломатії. Він бере участь у підготовці Паризького договору, а згодом, під час роботи Віденського конгресу, працює статс-секретарем графа Несельроде, перекладаючи документи. За старанність і хист Бантиш-Каменського нагороджують Мальтійським хрестом, орденом св. Володимира IV ступеня і прусським орденом Червоного Орла. Йому присвоюють звання камер-юнкера й чин колезького радника. 1815 р. Дмитро бере шлюб з дочкою князя І. Барятинського. В цей час пише біографію свого батька. Невдовзі залишає дипломатичну службу. З 1816-го він — чиновник для особливих доручень, а відтак — правитель канцелярії воєнного губернатора Малоросії князя М. Рєпніна. Починається новий етап у житті й діяльності Д. Бантиш-Каменського. Тісно пов’язаний з Україною своїм походженням, він залишив помітний слід у дослідженні її історії. Захоплюючись старожитностями та культурою краю, історик і археограф відвідував місця колишніх великих битв, бував у Чигирині й Суботові, на руїнах будинку Б. Хмельницького, вивчав місцеві архіви у Києві, Полтаві та Чернігові, жваво цікавився пам’ятками старовини. З українознавчою метою він знову переглянув фонди московських архівів, зокрема колегії закордонних справ та Малоросійської колегії, а також матеріали Мюллера, роздобув чимало цінних документів — літописів, грамот, універсалів — з приватних архівів давніх українських родин, досліджував народний фольклор і побут. Так складалася джерельна основа майбутньої праці з історії України. Згадаємо, на той час ми мали вже і «Хронику» Феодосія Сафоновича (1672) — чи не найперше синтетичне дослідження в Україні, і «Синопсис, или краткое описание от разных летописцев с начала славяно-русского народа» (1674), і «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных делах его» П. Симоновського. А ще відомими були складені колишніми вихованцями Києво-Могилянської академії Самовидцем, Григорієм Грабянкою і Самійлом Величком літописи, котрі ходили доти у списках по Україні. «История Малой России от присоединения ея к Российскому государству до отмены гетманства, с общим введением, приложением материалов и портретами» вийшла у світ 1822 р. й складалася з чотирьох частин. Сягаючи сивої давнини, ця книга не лише констатувала події та факти, а й охоплювала культуру, етнографію, фольклор українців, будівництво соборів і монастирів, літературні пам’ятки і народні звичаї, описувала походження козацтва, давала оцінку діяльності його гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоропадського, К. Розумовського та ін., які відіграли значну роль в історії України. Йшлося у ній також про заборону Катериною II козацької автономії. Останній розділ автор присвятив політичному й соціально-економічному становищу у краї, національному характерові та звичаям українців, освіті й книгодрукуванню. Примітки до книги відповідали тогочасному науковому рівневі. «История Малой России...» Д. Бантині-Каменського витримала ряд видань. Перше, друге і трете (1822, 1830 і 1842) автор щоразу доопрацьовував, четверте було передруковано з третього без будь-яких змін 1903 р. й перевидано лише 1993-га Ця книга з самого початку привернула увагу широкої громадськості. Про неї писали історики, публіцисти, літератори в таких відомих тогочасних журналах, як «Вестник Европы», «Отечественные записки», «Библиотека для чтения», «Сын Отечества», «Маяк», по-різному оцінюючи спробу Д. Бантиш-Каменського відтворити історію України. Одні відзначали новизну праці та компетентність і сумлінність автора, інші, навпаки, характеризували її як компіляцію, наголошуючи на поверховому викладі матеріалу та багатьох недоречностях. Першим відгукнувся російський історик М. Карамзін. У своєму листі він писав: «Царське Село, 23 жовтня 1822 р. Милостивий пане Дмитре Миколайовичу! Приношу вам щиру вдячність за люб’язну доставку мені вашого цікавого твору. Я прочитав кілька розділів з великим задоволенням. Ви йдете слідами незабутнього вашого батька, який уславив себе працею загальнокорисною. З душевною повагою І відданістю. Маю за честь бути, милостивий пане, вашим покірним слугою Микола Карамзін». Віссаріон Бєлінський видрукував у журналі «Отечественные записки» цілий трактат, у якому намагався показати як позитивні риси книги, так і, на його думку, її вади. Наприкінці зазначив: «Отже, якби праця п. Бантиш-Каменського й далеко не досягла своєї мети, якби його так звана «історія» була навіть не чим іншим, як компіляцією фактів, то і в такому разі ми б, не завагавшись, віддали їй належну шану і завжди, тобто до подальшої «справжньої» історії, визнавали її найкращим і найправдивішим посібником для вивчення історії малоросійського краю. Для нас вона важлива і як майстерне, сумлінне і, зрозуміло, найдокладніше зведення всіх відомостей туземних та іноземних, які тільки можливо мати про історичну долю Малоросії та її жителів. Загалом говорячи про Малоросію, ми не могли б назвати книги, до якої можна було б звернутися з більшою прихильністю». Важко сказати, чого тут більше — хвали чи осуду. Вважаючи українців туземцями, а джерела з історії України — туземними, Бєлінський передовсім не міг погодитися з тим, що книга, хотів того автор чи ні, свідчить: Україна мала власну історію. Сам же він сприймав її як невід’ємну частину Росії. Тим-то й писав, що це «так звана» історія, а не справжня. Схвальну оцінку «Истории Малой России...» дав український історик Г. Карпов. У своєму фундаментальному дослідженні «Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся за время: 8-е января 1654—30-е января 1672» (1870) він назвав Д. Бантиш-Каменського першим істориком України й присвятив йому цілий розділ. На жаль, Д. Бантиш-Каменському не вдалося уникнути багатьох фактичних помилок, але головним було те, що при підготовці праці він створив вагому джерельну базу, вперше опрацював і залучив до наукового обігу численні джерела з української історії. Частина їх згодом була опублікована відомим істориком О. Бодянським. «Я думаю,— писав він,— вони складуть йому міцний надмогильний пам’ятник, вагоміший за його «Историю Малой России...», якою, між іншим, виявив він для свого часу велику послугу малоросіянам і взагалі росіянам і яка й досі е та довго ще може бути безпосередньою порадницею при вивченні долі Руського Півдня». «История Малой России...», либонь, задовольняла й офіційну владу. 21 квітня 1823 р. за поданням князя Рєпніна Д. Бантиш-Каменського було призначено статським радником і занесено до списку кандидатів на посаду начальників губерній. 25 березня 1825 р. він стає цивільним губернатором Тобольська й отримує чин дійсного статського радника. Цей період його життя був чи не найважчим. Багато сил і часу поглинали повсякденні турботи: намагання послабити обтяжливу для місцевого населення — остяків, самоїдів, вогулів та інших народностей — податкову систему, будівництво шляхів} зміцнення підпорядкованих губернаторові російських і татарських полків. Та й упорядкування самого Тобольська — освітлення його вулиць, налагодження протипожежної служби, нагляд за лікарнею і тюремним замком, де перебували заслані декабристи,— все це потребувало його уваги. Про співчутливе ставлення губернатора до декабристів писав у своїх «Записках» автор мемуарів і праць з Історії декабристів Микола Басаргін, який відбував на півночі 20-річну каторгу. Очевидно, через це, а також внаслідок викриття Бантиш-Каменським зловживань чиновницького губернського апарату на нього в столицю посипалися скарги. У зв’язку з цим член Державної ради і керівник департаменту законів М. Сперанський послав у Тобольськ сенаторську ревізію. Князь Б. Куракін і таємний радник В. Безродний, не побажавши розібратися у справі, виступили проти губернатора. І ось його, нагородженого 1826 р. орденом св. Анни І ступеня за успішну діяльність у Західному Сибіру, віддають під суд. Бантиш-Каменський шукає правди в імператора, але той передає його прохання до кабінету міністрів. А 30 липня 1826 р. виходить указ про звільнення Бантиш-Каменського з посади тобольського губернатора із зарахуванням до repaльдії. Однак він продовжував боротися за справедливість. І лише 6 березня 1833 р. надійшла імператорська резолюція: «Бантиш-Каменського звільнити від усякого покарання, повернути на службу, причому зарахувати йому увесь час безневинного перебування під судом у роки служби. А панам сенаторам (ревізорам. — Авт.) поставити на карб необґрунтованість їхнього донесення». А проте 16 квітня 1834 р. за височайшим повелінням Бантиш-Каменського було звільнено від служби. Він з головою поринає у науково-літературні дослідження. Доопрацьовує «Историю Малой России...», готує автобіографічну записку «Шемякин суд в XIX столетии», де викриває царських ревізорів і чиновників. Епіграфом до неї ставить народне прислів’я: «До Бога високо, до царя далеко». Пише історичний роман «Княжна Мария Меншикова». Працює над унікальним багатотомним «Словарем достопамятных людей русской земли» (до 1836 р. підготував п’ять томів). Відомий історик, професор Київського університету В. Іконников зазначав, шо на той час довідник був «незамінним посібником для ознайомлення переважно з новітнім періодом руської історії, яка зовсім не мала дослідників...». До «Словаря...» Бантиш-Каменський пише біографічні нариси про засновника Ніжинської гімназії вищих наук графа Іллю Безбородька, монаха Києво-Печерського монастиря, автора «Жизнеописания святых» Дмитра Туптала, полтавського полковника Федора Жученка, полковника Іскру, сім’ю Кочубеїв, сотника Полтавського полку Петра Ковіньку, митрополита київського Іларіона під час правління Ярослава Мудрого, митрополита київського, ректора Києво-Могилянської академії Іосифа Краковського, гетьмана Павла Полуботка, художника А. Лисенка та ін. 1834 р. померла дружина Д. Бантиш-Каменського, залишивши на нього сина й трьох дочок. Ще через рік поновлюють його на державній службі й призначають у міністерство фінансів. Від травня 1836 р. він — віленський губернатор, два роки згодом зараховується в штат міністерства внутрішніх справ, а 1840-го призначається членом департаменту уділів. Не припиняє і творчої діяльності. У 1840—1841 pp. готує і публікує 4-томне видання біографій російських генералісимусів, а також три додаткових томи до «Словаря достопамятных людей русской земли». Стає таємним радником, отримує орден св. Володимира II ступеня, а 1849-го нагороджується знаком за бездоганну службу на благо вітчизни. Нарешті все влаштувалося. Та знову горе — помирає 16-річна дочка Анастасія і друга дружина Єлизавета Осипівна Цузиревська, залишивши двох малолітніх дочок. Бантиш-Каменський хворіє. Лікування не допомагає. 25 січня 1850 р. його не стало. Тіло покійного перевезли з Петербургу до Москви, де він спочив вічним сном у Донському монастирі поряд з батьком і дідом. На похорон першого історіографа України прийшло чимало відомих людей Росії. Були тут і українці, а серед них і колишній полтавець Михайло Щепкін, якого відкрив і благословив на нелегкий творчий шлях Д. Бантиш-Каменський. Доля, що не завжди щадила його, не обминула в одному — друзях. До Бантиш-Каменського приязно ставився М. Карамзін. Йому був вдячний О. Пушкін за допомогу в написанні «Истории Пугачевского бунта». Шість його листів до поета видрукував 1880 р. журнал «Русский архив» і п’ять листів Пушкіна до Бантиш-Каменського — журнал «Русская старина» за 1871 р. В одному з них поет писав: «Милостивий пане Дмитре Миколайовичу! З вдячністю відсилаю Вам статті, Якими з Вашої прихильності до мене користувався я при складанні моєї історії. З ними надсилаю і примірник історії самої. Думка Ваша про неї, в усякому разі мені, дорогоцінна: похвала від справжнього історика, а не поверхового оповідача чи перепищика, буде приємною для мене, а з докорів навчуся (чого, знаєте Ви самі, не дочекаюся від записних наших критиків)». Лист цей — визнання Бантиш-Каменського як видатного історика, вираз великої поваги до нього. Батько й син. Доля одним крилом пов’язала їх з Україною. І це було корисно як для них самих, так і для української історичної науки, за що вона їм вдячна і в оновленому сьогоденні. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.05.2016)
Переглядів: 173 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017