БАНДЕРА СТЕПАН

13 серпня 1961 р. в поліцію американського сектора Західного Берліна прийшов 30-річний утікач зі східної зони. Назвавшись Богданом Сташинським, радянським громадянином і співробітником КДБ, він заявив, що за дорученням цього органу 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені убив Степана Бандеру. Ще до своєї втечі на Захід Б. Сташинський отримав за скоєний ним злочин високу нагороду — орден Червоного Прапора; його особисто вручив йому керівник КДБ СРСР О. Шелепін. Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження вбивці підписав К. Ворошилов. Про цей тяжкий злочин дізнався увесь світ, лише радянські засоби інформації мовчали. Німецький Верховний суд у Карлсруе підтвердив, що головним винуватцем убивства був радянський уряд у Москві. Колишній конгресмен США Чарлз Керстен так оцінив мотиви цього політичного вбивства: «Радянсько-російський уряд, очолюваний Хрущовим, вирішив ліквідувати Степана Бандеру тому, що він був провідником широко розгалуженого руху опору російсько-комуністичній окупації України, а також символом боротьби за вільну й незалежну Україну— 45-мільйонну неросійську націю з власними традиціями, культурою, мовою, цивілізацією». Це вбивство було ще однією ланкою в довгому ланцюгу злочинів більшовицької системи. Раніше КДБ організував і здійснив ліквідацію таких видатних діячів української державності, як С. Петлюра, Є. Коновалець, журналіст Л. Ребет. Убивці, як завжди, відбріхувалися, заявляючи, що Бандеру знищили свої ж, не поділивши з ним влади в ОУН, або шо виконавцями були співробітники західнонімецьких та американських, спецслужб... У жовтні 1962 р. розпочався суд. Засоби інформації Німеччини, США, Англії, Франції, Італії, Бельгії, Швеції, Швейцарії, а також українська преса на чужині одностайно стверджували, що «справжні-вбивці сидять Кремлі», а Б. Сташинський — лише «виконавець, який діяв за сценарієм високопоставлених режисерів». О. Оглоблин, вражений цією подією, писав із США. «Як українець і український історик я розумію і з болем сприймаю цю велику втрату і тяжкий удар, якого ворог завдав нашій нації». Серед тих, хто висловив свої співчуття, були канцлер Німеччини К. Аденауер, архієпископ І. Бучко, письменник І. Багряний, поет Т. Осьмачка та багато інших політичних, державних і громадських діячів. У різних країнах світу відправлялися панахиди, відбувалися траурні мітинги та збори. Ким же був С. Бандера, вбивцю якого увінчала одна з найвищих нагород колишнього СРСР? І чому це підступне вбивство так глибоко обурило світову громадськість? Оцінки його ролі й значення в історії України були різними, бо в нашому суспільстві, поряд з донедавна непохитною ідеологічною концепцією комуністичної партії, існували й інші політичні погляди. Але, на жаль, вони, як і сама біографія С. Бандери та його державна й політична діяльність, і досі залишаються невідомими широкому загалові, а отже, й незрозумілими.

С. Бандера народився 1 січня 1909 р. в с. Угринові Старому (тепер Івано-Франківської обл.) в сім'ї греко-католицького священика, де панувала атмосфера українського патріотизму й національно-культурних традицій. Батько Андрій змолоду служив капеланом в Українській галицькій армії. Мати Мирослава померла в 33-річному віці. Доля родини склалася трагічно. 23 травня 1941 р. батька й сестер Оксану та Марту-Марію заарештували співробітники НКВС. Сестер запроторили до Сибіру, а батька кинули до станіславської, потім до київської в’язниці. Андрій Бандера не заперечував, що симпатизує українським націоналістам. Це засвідчено в протоколі одного з допитів: «За переконанням я український націоналіст, але не шовініст і вважаю, що єдиною прийнятною для українців державою може бути лише соборна і незалежна Україна...». Священика Андрія розстріляли як ворога радянської влади і як «батька керівника краківського центру ОУН Бандери Степана Андрійовича». А також за те, що в ЗУНР він був послом до Української національної ради в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) і впливав на формування державного життя українців у Галичині. Про цей період великого національного злету С. Бандера писав у автобіографії: «Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали гучні святкування й загальне піднесення у зв’язку із злукою ЗУНР з УНР в одну державу в січні 1919 р.». Початкову освіту він здобув у батьківському домі, бо через воєнні події народна школа не працювала. А в жовтні 1919-го вступив до Стрийської української гімназії, яку закінчив 1927 р. Належав до юнацької скаутської організації «Пласт», спортивного товариства «Сокіл», брав участь у діяльності одного з гуртків підпільної молодіжної організації, ідейно пов’язаної з Українською військовою організацією (УВО) на чолі з Є. Коновальцем. Потім — навчання на агрономічному факультеті Львівської вищої політехнічної школи, активне членство в українських товариствах «Основа», «Сільський господар», «Просвіта», в студентській Групі української національної молоді, а також в УВО.

На початку 1929 р. було створено Організацію українських націоналістів. С. Бандера відразу ж вступає до неї, а в середині 1933-го його призначають крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО, що перетворилася на військовий підрозділ ОУН. Він був у добрих Стосунках з провідником УВО-ОУН полковником Є. Коновальцем та його найближчим оточенням. ОУН ставила собі за мету консолідацію всіх політичних сил і рухів для боротьби за незалежність українського народу і, насамперед, проти свавілля польської адміністрації в західноукраїнських землях. В її теоретичних розробках і програмних документах зазначалося: «Не маючи загарбницьких намірів, ми прагнемо створити самостійну Українську державу, в якій селянин, робітник та інтелігенція вільно, заможно й культурно жили б і розвивалися». Як відомо, Україна на той час була поділена між чотирма державами, й ОУН вкладала в поняття «нація» етнічну цілісність українського народу. Реально оцінюючи становище, С. Бандера доходить висновку, що здобути українську державність мирним шляхом, з допомогою дипломатичних переговорів, неможливо, бо жодна імперія добровільно не захоче повернути поневоленому народові його споконвічні землі. Тому необхідно покладатися лише на військову силу. Це випливало і з досвіду визвольної боротьби інших європейських націй. Тим більш слушним здавалося ставити на військову силу в контексті подій, які передували 2-й світовій війні. С. Бандера бере участь у створенні широкої організаційної мережі на Західноукраїнських землях, загарбаних Польщею у військовому навчанні, ідеологічній і політичній підготовці кадрів; спрямовує їхню конспіративну й розвідувальну діяльність, розробляє акції із залученням широких верств населення проти денаціоналізації в українському шкільництві, вживає заходів проти дипломатичних представників СРСР в Галичині, більшовицької агентури та радянофілів. Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького, організованого ОУН 1934 р., С. Бандеру засудили до смертної кари, однак внаслідок амністії цей вирок було замінено довічним ув’язненням. Під час нападу Німеччини на Польщу він утікає з Брестської тюрми, переходить на нелегальне становище й починає створювати партизанські загони ОУН для боротьби, проти чужинців. Вагомим наслідком його діяльності стало проголошення ЗО червня 1941 р. у Львові Акта відновлення Української держави. Радянська преса відразу ж звинуватила ОУН у запроданстві німецьким фашистам. Однак факти заперечують ще. Гітлерівці й не думали ділитися владою з націоналістами. 3а їхніми планами 1940 р. влада в окупованих країнах Східної Європи, в тому числі в Україні, мала належати лише німецьким «рейхскомісарам», та й незалежна Українська держава ними не передбачалася. Наведемо такий приклад. Ще до німецько-радянської війни ОУН-Бандери домовилася З військовими колами Німеччини без згоди її уряду про вишкіл двох батальйонів ОУН, які мали стати зародком української національної армії. Звичайно, в той час дехто з провідників ще сподівався на німецьку допомогу. Новоутворений український легіон присягнув на вірність не Німеччині, а Україні, й очолили його українські, а не німецькі командири. Однак після Акта 30 червня він був переведений .у глибокий тил і в середині серпня розформований. Більшість його особового складу пізніше влилася в Українську повстанську армію, а командир легіону P. Шyxeвич став головним командиром УПА (генерал Тарас Чупринка). Потребує спростування й безпідставне твердження радянської пропаганди про тісне співробітництво ОУН з нацистською Німеччиною. Українські націоналісти з самого початку орієнтувалися на власні сили. Згадаймо хоча б відомий постулат ОУН. «Покладаймося на свої сили». Є. Коновалець також застерігав своїх прихильників від зв’язків 332з німецьким фашизмом. І він мав рацію: гітлерівці замордували тисячі членів ОУН, а її провідників кинули до концтаборів. Так, у Аушвіці загинули й два брати С. Бандери Олександр та Василь. А ув’язнення С. Бандери, Я. Стецька, А.Мельника 1941 р. остаточно розвіяло всілякі ілюзії щодо німецької допомоги у відновленні української державності. Характеризуючи методи боротьби фашистів, М. Бухарін у своєму виступі на XII з’їзді РКП (б) зазначав, що вони «більше, ніж будь-яка інша партія, засвоїли і застосовують на практиці досвід російської революції... тактику і специфіку російського більшовизму... щодо безжального нищення противника, коли це потрібно і коли це викликається обставинами». Сталінські методи організації концтаборів, описані в’язнями ГУЛАГу й О. Солженіциним, також перейняли й використали фашисти. У лютому 1940 р. Організація українських націоналістів розкололася на дві частини: ОУН-Бандери й ОУН-Мельника, що призвело до розбрату в її лавах. Але ці обидва угруповання у квітні-червні 1941 р. вручили гітлерівцям свої меморандуми з пропозицією позитивно вирішити українське питання. «...Українські націоналісти,— наголошував С. Бандера,— в першу чергу захищають інтереси свого власного народу... Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитись, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір...»

5 липня 1941 р. гітлерівці заарештували С. Бандеру. Його вивезли до Берліна, а пізніше кинули до концтабору Заксенхаузену, де він перебував аж до грудня 1944 р. 9 липня було заарештовано у Львові й депортовано до Берліна Я. Стецька й Р. Ільницького. Гітлерівці зажадали від Є. Бандери та Я. Стецька скасування Акта відновлення Української держави, однак вони на це не погодились. Ще до свого арешту С. Бандера в розмові з представниками німецької влади в Кракові заявив: «...Віддаючи накази, я не спирався на органи влади й не укладав угод з німецькою стороною, а тільки керувався мандатом, отриманим від українців. Будівництво й організація життя в Україні неможливі без українців, жителів своєї етнічної території». В одному з донесень поліції безпеки і СД під грифом «Секретна справа рейху» від 31 липня 1941 р. зазначалося: «Національна ситуація в Україні ускладнена вимогами активістів Бандери. ОУН-Бандери — найважливіший чинник боротьби в українському політичному житті... Мета групи — створення незалежної Української держави з повністю національним урядом». Уже у вересні 1941 р. гітлерівці розпочали масові репресії проти ОУН. А в листопаді (у відповідь на підготовку широкомасштабного повстання ОУН-Бандери проти окупантів) гестапо й СД віддали наказ виловлювати підпільників, заарештовувати їх і «таємно ліквідовувати як грабіжників». На Нюрнберзькому процесі цей документ було включено до обвинувальних антифашистських матеріалів. У відповідь на «визвольну місію» Червоної армії 1939 р. (фактично окупацію Західної України радянськими військами за таємною угодою Молотова—Ріббентропа) ОУН-Бандери закликає український народ боротися за свою незалежність разом з іншими поневоленими народами й висyває гасло: «Свобода народам і людині». В січні 1940 p., коли сталінський режим засилав у Сибір сотні тисяч невинних людей, кидав до тюрем інтелігенцію, відбирав у селян худобу й примушував їх об’єднуватися в колгоспи, ОУН заявила у своєму маніфесті: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини... Боремось за визволення українського народу й yсix поневолених Москвою народів... Боремося проти тиранії і терору більшовицької кліки, проти жахливого режиму НКВС...». Такої чіткої позиції тоді не мала жодна інша політична сила в Україні. ЦІ постулати ОУН-Бандери можна побачити у прийнятій після 2-ї світової війни Загальній декларації ООН про права людини. У повоєнні роки С. Бандера — голова проводу ОУН, а також проводу закордонних частин ОУН з центром у Німеччині. Він — автор цілої низки теоретичних праць з питань політики й ідеології. 1978 р. у Мюнхені вийшов збірник його статей «Перспективи української революції», де розкриваюс я провідні ідеї та світоглядні засади українського націоналізму. У своїх працях С. Бандера переконливо доводить, що визвольна боротьба українського народу — це не лише відповідь на окремі утиски й приниження його національної гідності, а й тривалий історичний процес, що увібрав у себе релігійні, освітні, правові й культурні надбання, духовний світ нації, її менталітет. На перше місце він ставить загальнолюдські цінності. Еволюція ОУН від тоталітарного «інтегрального націоналізму» до націоналізму революційно-демократичного — закономірний процес. Як видно з постанови 3-го .надзвичайного Великого збору ОУН-Бандери 1944 p., організація українських націоналістів завжди допускала філософсько-світоглядний плюралізм у визвольному русі й у майбутній Українській державі, відмовляється від расизму, етнічної виключності й визнає рівноправність усіх громадян України незалежно від національності. У наш час стало очевидним, що негативний підхід в українській Історіографії до оцінки націоналістичного руху в Україні, інспірований ідеологією тоталітарного режиму, змінюється. Народ поволі пізнає свою історію і своїх героїв. Слово «бандера» в перекладі з іспанської означає «прапор», «стяг». Постать С. Бандери — одного з провідних діячів ОУН, поборника ідеї незалежної Української держави — стала в нашій історії символом боротьби за вільну Україну. Тож віриться, що у пантеоні славетних її діячів на території колись відновленого Михайлівського Золотоверхого монастиря не з самого краю постане могила цього героями, яка нині знаходиться у Мюнхені.