Каталог статей
Вітаю Вас, Гість · RSS Субота, 23.09.2017, 22:03






Головна » Статті » Персоналії

Антонович Володимир

ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ

Видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист і громадський діяч, один з ідеологів українського національно-визвольного руху другої половини XIX ст.

Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 р. в м-ку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії (за іншою версією — 1830-го в м-ку Чорнобиль). Батьки його були зубожілими, безземельними польськими шляхтичами, генеалогічно спорідненими з Правобережною Україною. Початкову освіту здобув у сім’ї шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича, де Володимирів батько працював гувернантом. Від 1844 по 1849 р. хлопець навчався в пансіонаті в 2-й Одеській гімназії. Пристойне знання іноземних мов дало йому змогу ознайомитися з творами французьких просвітителів, під впливом яких формувався його світогляд. Вважаючи себе учнем французьких енциклопедистів, Антонович у всій подальшій діяльності керувався ідеями західноєвропейської літератури, наближаючись до французького позитивізму й агностицизму другої половини XIX ст. Після гімназії юнак вступив 1850 р. на медичний факультет Київського університету, але вже на другому курсі зрозумів, що обрав хибний шлях. Переходити з медичного факультету на інший у зв’язку з Кримською війною категорично заборонили, тож він закінчує повний курс навчання і майже рік займається медичною практикою в Бердичеві та Чорнобилі. А заробивши трохи грошей, знову вступає 1856 р. до Київського університету, але вже на історико-філологічне відділення, яке закінчує 1860-го з кандидатським ступенем. Ще в студентські роки Антонович читає козацькі рукописи, твори Т. Шевченка, П. Куліша, А. Скальковського та етнографічні збірки. Це помітно вплинуло на його життєву орієнтацію. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії,— писав він у спогадах,— я одкрив сам собою українство і чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався в тому, що відкриття моє не було зайвою вигадкою». У студентській корпорації, яка складалася переважно з польської молоді, Антонович наприкінці 50-х pp. висловлює думку, що дивно жити в краї, не знаючи ані його самого, ані людей. Разом зі своїми товаришами він під час літніх канікул пішки подорожує по Волині, Поділлю, Київщині, Холмщині, Катеринославщині та Херсонщині, Щоб побачити народ не в шляхетському освітленні, а таким, яким він є. На початку 60-х pp. відбувся його розрив з польськими колами, що мав неабиякий резонанс у тогочасному суспільстві. Антонович зі своїми однодумцями приєднується до нелегальної Української громади в Києві, зміцнює її організаційно й очолює хлопоманський гурток, який вважав, що народ так званого Південно-Західного краю, далекий від цілей польської інтелігенції, має право на національне відродження. Основою діяльності гуртківців, як згодом і всього народництва, було ходіння в народ. Політична пропаганда в українській селянській масі, невдоволеній феодальними привілеями і засиллям бюрократії, мало-помалу набуває виразного антидержавного характеру, притаманного лівому рухові тих часів. Шляхетська аристократія, вважаючи хлопоманів зрадниками дворянського стану, зненавиділа їх, а надто Антоновича як провідника антишляхетських ідей. Першим виявом цього став виклик його в січні 1861 р. на суд честі шляхти Бердичівського повіту. Коли ж Антонович аргументовано спростував усі наклепи на нього та його товаришів, за роботу взялися єзуїти. Посипалися доноси, звинувачення в пропаганді атеїзму, антипатріотизмі, ба навіть у створенні «організації комуністів» для проведення загального повстання українського селянства. Все це викликало занепокоєння в урядових колах. За наказом київського генерал-губернатора було створено спеціальну слідчу комісію. 27 лютого 1861 р. Антоновича викликали на допит. Жандарми тим часом зробили трус, але не виявили ніяких доказів антиурядової діяльності хлопоманів. Тож слідча комісія обмежилася встановленням таємного нагляду за Антоновичем і, треба сказати, перші п’ять років він здійснювався доволі ретельно. У спогадах Антонович згадує 12 політичних справ, у яких його викликали до жандармерії. Розірвавши з польським оточенням, В. Антонович їде до Петербургу, щоб налагодити зв’язки з редакцією журналу «Основа», де співробітничало чимало видатних українських істориків та літераторів. Там-таки він уперше публікує дві розвідки полемічного характеру, які засвідчили неабиякий хист молодого кореспондента. Особливий резонанс української і польської громадськості викликала стаття «Моя исповедь» (1862), що, власне, була відповіддю на злісні випади польського літератора Падалиці (Зенон Фіш) внаслідок переходу В. Антоновича в стан українців. Для нього він — «перевертень», зрадник шляхетських інтересів. Блискуча відповідь Антоновича своєму опонентові — це маніфест усього його наступного життя, маніфест, в якому він декларує, що працею і любов’ю заслужить, щоб українці визнали його сином свого народу. 1862 р. Антонович заходами відомого російського педагога М. Пирогова отримує посаду вчителя латинської мови в 1-й Київській гімназії, а трохи згодом — викладача історії в Кадетському корпусі. Це давало змогу менше думати про «хліб насущний» і зосередити увагу на наукових студіях. Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з відомим культурним діячом М. Максимовичем і професором права, засновником Центрального історичного архіву в Києві М. Іванишевим. За рекомендацією останнього він 1863 р. поступає на службу до Київської археографічної комісії і після переходу Іванишева на іншу роботу замінює його на посаді головного редактора видань комісії. Тут Антонович працював протягом 1863—1880 pp. Під його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», з них 8 складалися з матеріалів, зібраних і оброблених ним особисто. Першою історичною працею Антоновича була вступна розвідка «О происхождении казачества» (1863) до «Архива Юго-Западной России». Викладені в ній погляди на історію українського народу він пізніше розвинув у своїх творах, кращі з яких увійшли до 1-го тому (єдиний) «Монографий по истории Западной и Юго-Западной России» (1885). Робота Антоновича була спрямована передовсім на документальне дослідження окремих історичних явищ. Він свідомо не ставив за мету давати загальний образ минулого України в систематичному курсі. За дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг.» (1868) Антонович отримує 1870 р. ступінь магістра, а 1878-го — захищає докторську дисертацію «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда». Численні рецензії на обидва дослідження відзначали неординарність міркувань і наукову значущість узагальнень українського Історика. У жовтні 1870 р. Антонович розпочав викладацьку діяльність на кафедрі російської історії Київського університету. Курси читаних ним протягом 30 років лекцій, особливо з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін, разом з апробованими в університеті історичними семінарами сприяли широкому залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Таким чином сформувалася так звана «київська школа», яка завдяки таким відомим учням Антоновича, як М. Грушевський, Д. Багалій, І. Каманін, В. Данилевич, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський та інші, заклала підвалини сучасної української історичної науки. Крім історико-археографічної та педагогічної діяльності, вчений захоплювався археологією та нумізматикою. Власне Антонович започаткував систематичні археологічні дослідження на території України і є родоначальником вітчизняної археології. Результатом його праці стали неперевершені за своїм науковим значенням археологічні карти Київської (1895) та Волинської (1902) губерній. Учений брав діяльну участь в роботі багатьох археологічних з’їздів, у тому числі міжнародних, був дійсним членом багатьох наукових товариств. Цікавився він також історією культури й етнографією, підготував кілька ґрунтовних публікацій на цю тему. Разом з М. Драгомановим уклав збірку «Исторические песни малорусского народа» (К., 1874—1875. Т. 1, 2). її науковий рівень такий високий, що вона могла б зробити честь будь-якій нації світу. З ім’ям Антоновича пов’язана активізація роботи Київської громади в 70—80-х рр. Одне з головних її завдань він вбачав у пропаганді української національної ідеї. А для цього потрібно було заснувати в Києві легальний науковий осередок українознавства, який теоретично обґрунтував би національну самобутність. При найбезпосереднішій участі Антоновича 13 лютого 1873 р. в Києві було відкрито «Юго-Западный отдёл Русского географического общества», що об’єднав навколо себе найкращі наукові сили. В. Антонович першим виступив за консолідацію українських національних груп і осередків у Росії та Австро-Угорщині. З цією метою Київська громада фінансувала видання у Львові журналу «Правда». Однак його програмна стаття, написана галицькими українцями в клерикально-консервативному дусі, викликала протест з боку Антоновича та його однодумців, які вмістили в «Правді» «Одкритий лист з України» (1873). Травневий указ 1876 р. про заборону українства й репресії з боку російської влади проти національно-визвольного руху спричинили зміни в політичній тактиці Антоновича. Починаючи з другої половини 70-х pp. він схиляється до думки, що ні від Росії урядової, ні від російських лібералів і навіть революціонерів українцям немає чого чекати: і ті, й другі однаково неприхильно ставляться до самостійного розвитку української нації, однаково бажають її обрусіння. Отже, вважав Антонович, потрібно виробити національну лінію і, наскільки це можливо, йти на державний сепаратизм. Проти російської загрози можна знайти тимчасову опору в Галичині, зробивши з неї, за його словами, «український П’ємонт». Глибоко переконаний еволюціоніст, Антонович не вірив не лише в успішність революційної тактики там, де йшлося про національне питання, а й взагалі у можливість швидких політичних змін, міряв перспективи суспільного й національного поступу довгими віками. Обмеження в сфері громадсько-політичної діяльності повертають його до активної наукової роботи. Діапазон її значно розширюється. Антонович працює в Історичному товаристві Нестора-літописця, очолюючи його в 1881—1887 pp., а з появою 1882 р. журналу «Киевская старина», в організації якого вчений брав безпосередню участь, починається найважливіший період у його житті. Численні статті, замітки, рецензії, публікації документального характеру за підписом Антоновича зустрічаються буквально в кожному номері журналу. В ньому ж він публікує і свою повість «Уманский сотник Иван Гонта» (1882). Розуміючи історію як чинник національного самопізнання, Антонович 1885 р. розробляє програму видання багатотомної «Русской исторической библиотеки», яка повинна була всебічно ознайомити українців з історичним минулим. Фактично він першим серед українських істориків нових часів чітко і ясно, без національної роздвоєності, властивої його попередникам і сучасникам, виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть пустив у літературний обіг термін «Україна-Русь». Наприкінці 80-х pp., втілюючи ідею перетворення Галичини в центр національно-визвольного руху, вчений прагне домогтися порозуміння українських сил, так званих «народовців» з польським елементом у краю з метою спільної протидії москвофільській партії. Таку угоду було ухвалено восени 1890 р. Один з її позитивних моментів — домовленість про відкриття у Львівському університеті кафедри української історії, а також засівання Українського наукового товариства, яке б виконувало функції Академії наук. 1893 р. Антоновича запросили на кафедру української історії Львівського університету, однак за станом здоров’я він відмовився, запропонувавши замість себе найздібнішого учня й послідовника на терені політики М. Грушевського. У другій половині 90-х pp. В. Антонович разом з відомим письменником і громадським діячом О. Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об’єднати українців усієї Роси. 1897-го відбувся установчий з’їзд цієї організації, до якої 1901 р. приєдналася й Київська громада. Сама організація проіснувала до її перетворення 1904 р. на Українську демократичну партію. Останні роки життя В. Антонович працює у Ватіканському архіві, де знаходить чимало матеріалів з історії України, збирає документальні дані для грандіозного за своїми масштабами історико-географічного словника України (залишився невиданим), продовжує активно займатися археологічними дослідженнями.

За рік до смерті (помер 21 березня 1908 р.) В. Антонович розпочинає диктувати Д.Дорошенкові (згодом відомому українському історикові) автобіографічні «Спомини». До останніх днів зберіг він свої переконання, не поступившись і в старості жодним зі своїх принципів. Усю життєву енергію і знання Володимир Антонович віддав служінню українському народові, справі його національного відродження. 

Категорія: Персоналії | Додав: uahistory (02.05.2016)
Переглядів: 187 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz
Copyright MyCorp © 2017