АНТОНОВ-ОВСІЄНКО ВОЛОДИМИР

 З ім’ям Володимира Олександровича Антонова-Овсієнка, військового і державного діяча, дипломата й публіциста, пов’язані найдраматичніші сторінки нашої історії. Адже він зірвав дві спроби реалізувати ідею національної державності України: Центральної Ради (в кінці 1917 — на початку 1918 р.) і Директорії УНР (в кінці 1918 — в середині 1919 p.), створював і очолював армії, котрі двічі протягом року займали територію України. А проте цей діяч, як не дивно, на відміну від своїх соратників, душителів українського народу М. Муравйова та Ю. П’ятакова, залишився однією з найсвітліших постатей того періоду.

Народився він 21 березня 1883 р. у Чернігові, в родині зубожілого дворянина, поручика резервного Вологодського піхотного полку Олександра Овсієнка. Батько розпочав військову службу підпрапорщиком Волинського полку, під час російсько-турецької війни 1877—1878 pp. був тяжко поранений, мав кілька бойових орденів. Помер 1901-го в чині капітана. Мати Ольга Білецька, закінчивши консерваторію, чудово грала, співала, малювала, пи0ала художні твори. Володимир, його двоє старших сестер і двоє молодших братів дістали добре домашнє виховання й початкову освіту. Попри своє українське коріння, родина належала до російської культури. 1897 р. вона перебралася до Варшави. Згодом Володимира віддали до Воронезького кадетського корпусу. Після його Закінчення вступив 1901 р. до Миколаївського військово-інженерного училища в Петербурзі, однак через місяць за відмову від присяги на вірність «царю и отечеству» відсидів 11 днів під арештом і був відчислений. Повернувшись до Варшави, брав участь у діяльності студентського соціал-демократичного гуртка, читав, захоплювався поезією (почав писати ще в кадетському корпусі й пристрасть цю зберіг на все життя). Навесні 1902 р. він знову вирушив до Петербургу, А що після смерті батька матеріальне становище родини погіршилося, юнак якийсь час працював робітником у порту, їздовим у Товаристві захисту тварин. Того ж року вступив до Володимирського піхотного училища в Петербурзі, де займався революційною діяльністю, а 1903-го став членом Російської соціал-демократичної робітничої партії.

Закінчивши 1904 р. навчання, підпоручик Овсієнко служив у Варшаві. Наступного року перейшов на нелегальне становище, організував військовий комітет РСДРП, а ще через рік очолив повстання двох полків у Ново-Олександрїі (тепер м, Пулави у Польщі) 3 1906 р.— член Петербурзького комітету РСДРП, редактор газети «Солдат» у Севастополі. За підготовку збройного повстання заарештований і засуджений до страти, яку замінено 20-річною каторгою. Перед відправкою втік з в’язниці й вів революційну роботу в Фінляндії, Петрограді, Москві. 1910 р. він нелегально перебрався до Франції, примкнув до меншовиків. Діючи під псевдонімом Антонов, тісно співробітничав з Л.Мартовим, Д. Мануїльським та іншими революціонерами. Цей паризький партійний псевдонім увійшов до його прізвища. Врешті В. Антонов-Овсієнко повернувся до Росії і в червні 1917-го вступив до РСДРП (б), а в жовтні став членом Військової організації при ЦК РСДРП (б) й вирушив до Гельсінгфорса (Хельсінкі), де займався революційною роботою серед солдатів Північного фронту і матросів Балтійського флоту; 3 вересня — комісар Центробалту при генерал-губернаторі Фінляндії. Він був секретарем Петроградського ВРК, членом трійки оперативного керівництва Жовтневим повстанням у Петрограді. В ті дні американський журналіст Джон Рід писав: «В одній із кімнат верхнього поверху (Смольного.— Авт;) сидів тонколиций, довговолосий чоловік, математик і шахіст, колись.— офіцер царської армії, а потім революціонер і засланець, такий собі Овсієнко, за кличкою Антонов. Математик і шахіст, він поринув у розробку планів захоплення столиці». З 24 жовтня (б листопада) Антонов-Овсієнко був у вирішальних місцях: на крейсері «Аврора», в Петропавловській фортеці, де склав ультиматум Тимчасовому урядові про здачу, й, нарешті, в ніч на 26 жовтня (8 листопада) брав участь у штурмі Зимового палацу. Іменем Військово-революційного комітету він оголосив про арешт членів Тимчасового уряду й відправив їх до Петропавловської фортеці.

2-й Всеросійський з’їзд рад (25—27 жовтня (7—9 листопада) 1917 р.) обрав Антонова-Овсієнка до РНК (член Комітету у військових і морських справах). Фактично йому доручалося довести збройне повстання до переможного кінця в масштабах усієї країни. Ще раніше Антонов-Овсієнко звернув увагу на підполковника старої армії М. Муравйова. Хоч він не брав участі б підготовці Жовтневого повстання, його під час спроби Керенського й Краснова повалити радянську владу призначили начальником оборони Петрограда, а пізніше — командуючим військами Петроградського військового округу. Антонов-Овсієнко був у нього заступником, а 9 листопада замінив ного на посаді командуючого округом. На початку листопада розгорнувся могутній антирадянський рух на чолі з отаманом Донського козацтва О. Каледіним. Він оголосив на Донбасі воєнний стан, зайняв Ростов-на-Дону і вжив заходів для об’єднання всіх антибільшовицьких сил. Наприкінці 1917 р. Антонова-Овсієнка було призначено комісаром по боротьбі проти контрреволюції на півдні країни й доручено здійснювати «загальне керівництво операціями проти каледінських військ та їхніх пособників». Він формує Південний революційний фронт, або Групу військ по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії. Стратегічний задум Антонова полягав у тому, щоб: 1) спираючись на чорноморських матросів, організувати й озброїти Червону гвардії» в Донбасі; 2) з Центральної Росії і колишньої Ставки верховного головнокомандування послати революційні за г О й и на південь, у вихідні пункти — Гомель, Брянськ, Харків, Воронеж; 3) революціонізований 2-й гвардійський корпус перекинути з району Жмеринка — Бар у Донбас. Головні сили Каледіна передбачалося ліквідувати ударом з боку Донбасу, виставивши від України прикриття по лінії Ворожба — Люботин — Павлоград — Синельникове й перервавши залізничне сполучення Дону з Україною. Цей план загалом вдалося здійснити. Якщо основне ядро Групи військ спочатку не перевищувало 6—7 тис. чоловік, то незабаром до неї влилися нові червоноармійські загони з Петрограда, Москви, Воронежа, Твері, Костроми, Брянська, Рязані, Тамбова та інших міст Центральної Росії, а також революційні солдати з Північного й Західного фронтів, і її чисельність зросла до 20—25 тис. чоловік. «Відчайдушносміливий, безповоротний рішучий наступ» (вислів Антонова-Овсієнка) обіцяв Групі не стратегічне виснаження, а поповнення її сил за рахунок місцевих формувань Червоної гвардії. Лише в Донбасі на середину грудня 1917 р. вона досягла 20—25 тис. чоловік, а на січень 1918-го збільшилася майже вдвічі. Практично всі свої сили — чотири загони (близько 60 тис. чоловік) — Антонов-Овсієнко залучив до операцій проти козаків і білогвардійців. При підтримці повсталих робітників у промислових центрах ці загони до кінця лютого зайняли Донбас, міста Таганрог, Ростов, Новочеркаськ і витіснили рештки формувань противника в Сальські степи й на Кубань. До активізації операцій проти Центральної Ради Антонова-Овсієнка підштовхнуло оголошення 4-м Універсалом самостійності УНР і те, що під час переговорів у Бресті стала очевидною неминучість замирення Центральної Ради з країнами німецького блоку. Щоб «воєнною рукою підтримати справу української бідноти, зміцнити радянський уряд в Україні, до рук якого й мусить перейти ведення (в тісному союзі з радянською Росією) мирних переговорів з німцями», він повернув частину своїх сил на захід. Центральна Рада, своєю чергою, загострила ситуацію: Генеральний секретаріат заборонив вивезення хліба для Північного й Західного фронтів, Москви та Петрограда з головних інтендантських складів Південно-Західного фронту, звідки доти постачалася північна частина старої російської армії. Це викликало невдоволення й. без того деморалізованих солдатів, a PH К Росії, для якого хліб був питанням життя і смерті, санкціонував прямі воєнні дії проти Української держави. ЦВК Рад України і Народний секретаріат Також нацьковували Антонова-Овсієнка на Центральну Раду, однак він вичікував, заявляючи, що не почне діяти, доки в його розпорядженні не буде «власної, чисто української бойової частини». І така знайшлася: сотня червоних козаків В. Примакова. Наступ розпочався 18 січня. Головного удару з Харкова на Полтаву завдавав М. Муравйов силами червоних козаків і харківських червоногвардійців — загалом 500 чоловік. Ще до виїзду на південь Антонов-Овсієнко призначив його начальником свого штабу і, як заявляв пізніше, ніколи не розкаювався в цьому. Заднім числом називав Муравйова відчайдушним авантюристом і недалеким стратегом, хоч високо цінував як знавця військової справи і невтомного оранізатора. 19 січня Муравйов вступив до Полтави, а наступного дня з Лозової через Константинополь до нього відійшов П. Єгоров (1200 багнетів). Від Гомеля до Бахмача поспішав загін Р. Берзіна, сформований з частин старої армії Північного й Західного фронтів (близько 3,5 тис. чоловік). В районі Бахмача ці загони об’єдналися. Після бою під Крутами їх було реорганізовано в три армії. Головнокомандуючим усіма військами, що діяли проти Центральної Ради, Антонов-Овсієнко призначив Муравйова, командуючими арміями стали Єгоров, Берзін і Кудинський. Армії налічували загалом близько 6 тис. чоловік — вони й повалили Центральну Раду. 2-й гвардійський корпус всупереч розрахункам було блоковано в районі Жмеринки. 8 лютого після триденного артобстрілу Муравйов увійшов до Києва. Його погромницькі дії стримували й опротестовували члени Народного секретаріату. Вони зажадали відставки Муравйова, звинувачуючи його в розкладі частин і великодержавницьких нахилах. Той, своєю чергою, паплюжив Народний секретаріат, зокрема Ю. Коцюбинського. 14 лютого Муравйов вийшов з підпорядкування Антонова-Овсієнка. Ленін наполіг на призначенні його командуючим російсько-румунським фронтом. Муравйов відтіснив румунів за Дністер і вирішив цим підписання мирного договору, однак і на півдні України показав себе погромником. Треба сказати, що Антонов-Овсієнко, всіляко сприяючи призначенню Муравйова головкомом на півдні, надіслав до РНК й Народного секретаріату копії листа своєму протеже, де зазначалося: «Ваша робота в штабі боротьби з контрреволюцією була надзвичайно благотворною; я жодного докору вам не можу пред’явити». Він дивився крізь пальці на україножерство Муравйова, очевидно, не поділяючи приписуваних йому звинувачень у великоросійському шовінізмі. Криваві розправи пояснював його надмірною жорстокістю, а конфлікти з українськими радянськими властями — диктаторськими нахилами й хворобливим самолюбством. Справді, накази про розстріл, не менш страшні, ніж видані ним на Україні, Муравйов підписував у червні 1918 р. на Поволжі стосовно власних військ; «Очистити гарнізон від нестійких елементів. Якщо знадобиться, перестріляти половину військ, а з тими, що залишаться» по пояс у крові захищати місто...». Таким чином, на початку 1918 р. Антонов-Овсієнко, спираючись на свій попередній досвід, організував і провів революційну (громадянську) війну. 9 лютого Центральна Рада уклала Брест-Литовську мирну угоду з країнами німецько-австрійського блоку й згодом запросила їхні війська в Україну. Наступ (понад 30 дивізій), розгорнувся з 18 лютого. Єдиною реальною силою, здатною протистояти цій навалі, були загони Антонова-Овсієнка, які формально належали радянській Росії. Однак 3 березню РСФРР також підписала з німцями мирний договір зобов’язавшись негайно звільнити територію України від, російських військ і російської Червоної гвардії. Щоб обминули цей пункт угоди, Ленін 4 березня запропонував Антонову-Овсієнку перейти в розпорядження Народного секретаріату й прийняти командування всіма радянськими військами України. 7 березня ЦВК Рад України і Народний секретаріат оформили відповідне рішення. 14 березня Ленін наголошував: «...рішуче й безумовне перелицювання наших частин на український лад — така тепер наша задача. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, він повинен називатися просто Овсієнком». 2-й Всеукраїнський з’їзд рад 17—19 березня оголосив Україну незалежною радянською республікою, формально розірвавши федеративний зв’язок з Росією. Антонов-Овсієнко створив із розрізнених загонів червоногвардійців і революційних солдатів в Україні п’ять армій і запропонував М. Муравйову посаду начальника свого штабу. Але той відмовився і виїхав до Москви. Там у квітні за особистим розпорядженням Ф. Дзержинського був заарештований і звинувачений у зловживанні владою. В червні справу припинили «за відсутністю складу злочину» й завдяки заступництву 13 керівників РКП (б), у тому числі й Антонова-Овсієнка. Однак Муравйов, призначений командуючим Східним фронтом, вдався до заколоту проти радянської влади. Під час арешту вчинив опір і був убитий. Німецькі війська витіснили сили Антонова-Овсієнка з України, і 4 травня він склав повноваження «верховного головнокомандуючого Південних республік», а в серпні — на початку вересня 1918 р. очолив радянську делегацію на переговорах у Берліні про можливість участі німецьких військ у збройній боротьбі проти англійських інтервентів на півночі Європейської Росії.

Після революції у Німеччині й анулювання Брестського миру головне командування РСЧА РСФРР не планувало широких стратегічних операцій в Україні, однак, побоюючись висадки там англо-французьких військ, вважало за необхідне послати під прикриттям політичної пропаганди дрібні; військові загони в напрямку Харкова й Донбасу (робітничих центрів), а потім і до Києва. 17 листопада було створено Особливу групу військ Курського напрямку. її завдання майже повністю збігалося з тим, що його виконав Антонов-Овсієнко в Україні рік тому,— очевидно, це відіграло вирішальну роль у його призначенні командуючим групою, йому не вдалося переконати вище політичне й військове керівництво РСФРР у необхідності спрямувати в Україну основні сили, передані з Росії: він, за директивами головкома Й. Вацетіса, кинув їх на Донбас проти білогвардійців, а в Україну послав 1 і 2-у Українські повстанські дивізії, утворені в «нейтральній зоні» у вересні 1918 р. з українців — учасників Звенигородсько-Таращанського й Ніжинського повстань на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині, а також з етнічних українців — уродженців прикордонних з Україною Воронежчинн, Курщини, Орловщини. Внаслідок невизначеного політичного становища в Україні, успішної комуністичної пропаганди в робітничих центрах і збройної підтримки з боку українських повстанських груп (Зеленого, Махна, Григор’ева, Коцюри та багатьох інших) Антонов-Овсієнко на початок лютого зайняв майже чверть України — вздовж Дніпра від Києва до Катеринослава й Олександрійська. Такого успіху він домігся, діючи лише українськими дивізіями загальною чисельністю 25 тис. багнетів і шабель. У ході наступу їх було реорганізовано в регулярні 1 і 2-у Українські радянські дивізії, підпорядковані радянському урядові України. 30 листопада 1918 р. ці сили зведено в Українську радянську армію, а 4 січня 1919-го — в Український фронт, який підлягай Головному командуванню РСЧА РСФРР тільки в оперативному відношенні, а в Усіх інших — урядові УСРР Він, під командуванням Антонова-Овсієнка, був серцевиною збройних сил УСРР. В березні — квітні його війська зайняли всю Україну (крім Донбасу) і Крим. Якщо командування РСЧА не сприймало всерйоз бойових якостей формувань Українського фронту через їхній напівпартизанський характер і національне забарвлення, то Антонов-Овсієнко успішно використав саме ці властивості. Він Судово розумів інтереси своєї селянської армії і всіляко утримував більшовицьке керівництво України від нерозважливих дій у галузі земельної, продовольчої та національної політики, від повсюдного утворення комун і радгоспів, протестував проти свавілля продзагонів і ЧК, наполягав на необхідності співробітництва з українськими соціалістичними партіями (есерів, соціал-демократів, боротьбистів та інших), які мали великий вплив на селянство. Часто бував у військах, зустрічався з повстанськими ватажками й переконував їх, що радянська влада захистить інтереси українського селянина. Навіть коли в квітні 1919 р. частини фронту вже громили ЧК, ревкоми, комбіди, комуни, виконкоми, най» видатніші отамани ще майже місяць утримувалися від розриву з Червоною армією. У той час Антонов-Овсієнко кілька разів виїжджав до Григор’єва. Саме він, колишній командир дивізії армії УНР, якому командуючий фронтом довірив бригаду, створену з його ж загонів, відбив у регулярних військ Антанти й білогвардійців Херсон, Миколаїв і Одесу. Великим був вплив Антонова-Овсієнка і на Н. Махна. Відхід останнього від радянської влади у червні 1919 р. значною мірою зумовлений тим, що його бригада в складі 2-ї Української радянської армії перейшла до складу Південного фронту й Антонов втратив можливість впливати на Махна, прикривати його від нападок надто завзятих борців з партизанщиною — Троцького зокрема. У червні 1919 р. при оформленні військово-політичного союзу радянських республік збройні сили УСРР перейшли в повне підпорядкування військового відомства РСФРР. Антонова-Овсієнка, звинуваченого, як і наркома у військових справах України М. Подвойського, у невчасному поповненні Південного фронту й прориві денікінців через Донбас на Харків і Катеринослав, усунули від військових справ. У 1919—1921 pp. він працював головою Тамбовського губвиконкому, на керівних посадах у наркоматах праці, внутрішніх справ, робітничо-селянської інспекції та ін., заступником голови Малого РНК РСФРР, головою повноважної комісії Всеросійського ЦВК по боротьбі з бандитизмом у Тамбовській губернії. Як начальник політичного управлінь ня РВР республіки виступив проти сталінської диктатури в РКП (б). 1923 р. примкнув до троцькістської опозиції, 1927-го порвав з нею. В 1924—1934 pp.— повпред у Чехословаччині, Литві, Польщі. З 1934-го— прокурор РСФРР. Але в час, коли після вбивства С. Кірова Сталін почав підводити під масові репресії юридичну базу й створювати позаконституційні, позасудові каральні органи (особливу нараду, «трійки» тощо), Антонов-Овсієнко, романтик революції, а не її кат, не відповідав тим вимогам, які ставив перед правоохоронними органами генеральний прокурор СРСР (з 1935 р.) А. Вишинський. З вересня 1936-го Антонов-Овсієнко — генеральний консул СРСР у Барселоні. Через рік його відкликали, в жовтні 1937-го заарештували, звинувативши у шпигунстві, й у лютому 1938-го розстріляли. Антонов-Овсієнко залишив чималу літературну спадщину. Особливе місце в ній належить «Запискам о гражданской войне», перший том яких вийшов 1924 p., а останній, четвертий,— 1934-го, перш ніж Сталін Інспірував широкомасштабну фальсифікацію історії. Ця унікальна праця, по суті, є зводом величезної кількості політичних, військовоітеративних, розвідувальних та інших докладно прокоментованих документів, чимало з яких не збереглося в архівах. їх залюбки використовують як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники української історії. Антонов-Овсієнко не був підкорювачем України. Він органічно вписався в її суспільне середовище тих трагічних літ, спираючись у своїй діяльності на українські сили. В цьому загадка його особистості, в цьому й ключ до розуміння його військових успіхів.