Падіння самодержавства викликало могутній підйом національно-визвольної боротьби поневолених народів Російської імперії. На боротьбу за національну незалежність піднявся і український народ. Очолила її Центральна Рада. 17 березня 1917 року представники українських політичних партій та громадських організацій утворили представницький орган – Українську Центральну Раду (УЦР).
До Центральної Ради ввійшли представники політичних партій, груп, організацій, товариств, спілок, гуртків: військових, кооперативних, студентських, духовенства, українських наукового і педагогічного товариств, товариства українських техніків та агрономів тощо. 20 березня 1917 року було обрано провід УЦР на чолі з Михайлом Грушевським. На першому з його участю засіданні Центральної Ради М. Грушевський запропонував скликати Всеукраїнський національний конгрес, на якому мав бути обраний з представників усіх регіонів України новий склад УЦР. Початковий склад був в основному київським. Йшлося про те, щоб цей орган справді представляв інтереси всього українського народу. Партії, політичні та громадські організації, що увійшли до Центральної Ради підтримували політику Тимчасового уряду, але домінуючою ідеєю їх діяльності було надання Україні автономії. Соціальним орієнтиром Центральної Ради було селянство, за підтримки якого вона намагалася, не пориваючи з Росією, утвердити українську державність. Спочатку УЦР нараховувала кілька десятків чоловік. Впродовж травня - липня 1917 року Центральна Рада поповнилася делегатами від цілого ряду всеукраїнських з’їздів: селянського, другого військового, робітничого. Склад ЦР збільшився до 600 чоловік. Українська Центральна Рада поступово трансформувалася в демократичний орган. 18 травня у Києві відкрився І Всеукраїнський військовий з’їзд. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. З’їзд заявив, що «вважає Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим правительством». З’їзд звернувся до Тимчасового уряду з вимогою проголосити принцип національно-територіальної автономії. Було створено Генеральний військовий комітет, який мав проводити українізацію армії. Ця робота з часом зосередилася в руках С. Петлюри. Наприкінці травня представницька делегація УЦР на чолі з Винниченком прибула в Петроград, щоб домогтися автономії України, і передала Тимчасовому уряду необхідні документи. Міністри взяли документи й забули про існування делегації. Становище ставало принизливим, і В. Винниченко прийняв рішення повернутися. Відповідь Тимчасового уряду наздогнала його уже в Києві. Уряд повідомляв, що не може визнати УЦР виразницею волі українського народу і не має повноважень розв’язувати питання про автономію України, оскільки це прерогатива Всеросійських установчих зборів. Великою подією в громадсько-політичному житті став І Всеукраїнський селянський з’їзд, що відбувся в Києві 10 червня 1917 року. На з’їзді була обрана Рада селянських депутатів, яка повністю увійшла в Центральну Раду. Це істотно зміцнило авторитет УЦР у сільській місцевості. Після з’їзду Центральна Рада вирішила звернутися до українського народу з універсалом, в якому визначалися б конституційні засади автономного устрою України. Тим часом надійшов час для скликання ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. О. Коренський заборонив його, але на заборону ніхто не зважав. З’їзд відкрився у Києві 18 червня. В його роботі брали участь майже 2 тисячі делегатів від 1932 тисяч солдатів та офіцерів фронту і тилових гарнізонів з усієї Росії. Перед початком роботи делегати зібралися на Софійській площі. Після молебня й урочистого виконання національного гімну вони заприсяглися не повертатися до своїх частин, поки не здобудуть автономію України. З’їзд зобов’язав забезпечити Центральній Раді будь-яку підтримку в її державотворчій роботі. Було підтверджено постанову першого з’їзду про українізацію армії і затверджено статус найвищої української військової установи – Генерального військового комітету на чолі з С. Петлюрою. Була обрана Рада військових депутатів, яка теж увійшла складовою частиною в УЦР. 23 червня Центральна Рада схвалила текст Першого Універсалу і доручила В. Винниченку оголосити його на військовому з’їзді. Стоячи, делегати вислухали документ з урочистою назвою: Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого. Цим документом Центральна Рада оголошувала себе органом, правомочним приймати акти конституційного значення. Після оголошення Першого Універсалу українська громадськість почала звертатися до УЦР з різноманітними справами як до органу влади. Щоб розв’язати їх, Рада змушена була негайно утворити виконавчий орган ще не визнаної центральним урядом влади. 28 червня було створено Генеральний секретаріат в складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були зародками майбутніх міністерств. Український уряд очолив Володимир Винниченко. Він же взяв на себе виконання обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став Павло Христюк, секретарем фінансів – Христофор Барановський, у міжнаціональних справах – Сергій Єфремов, військових справах – Симон Петлюра, земельних справах – Борис Мартос, судових справах – Валентин Садовський, продовольчих справах – Микола Стасюк, народної освіти – Іван Стешенко. Закріплення статусу уряду проголошувалось 3 липня 1917 року у II Універсалі. У липні склад уряду поповнився представниками національних меншин. Наприкінці червня 1917 року. виник ще один орган – Мала Рада у складі 40 членів від української організації та 18 від національних меншин. Повний склад УЦР збільшився в цей час до 822 осіб. Більше половини місць належало представникам рад, а саме: Ради селянських депутатів (212), Ради військових депутатів (158), Ради робітничих депутатів (100), загальноросійських рад робітничих і солдатських депутатів (50). Другу за чисельністю групу членів УЦР становили представники соціалістичних партій – загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Третю за чисельністю групу становили представники професійних, кооперативних, просвітницьких і національних організацій, а четверту – представники губерній та міст. Але влітку 1917 року авторитет Української Центральної Ради серед населення України почав неухильно падати, адже ЦР всіляко зволікала з вирішенням головних економічних і соціальних проблем, дедалі більше стаючи на шлях обмеження демократичних та революційних завоювань народу. В Україні стрімко наростали революційні події. У багатьох містах Донбасу і Правобережної України було усунуто представників влади Тимчасового уряду і проголошено встановлення влади Рад. На той час у місті було майже 10 тисяч чоловік, вірних Тимчасовому урядові. Їм протистояло близько 6,5 тис. Революційно налаштованих частин. 29 – 31 жовтня відбулося повстання, яке завершилося перемогою повстанців. Збройні сили Центральної Ради – січові стрільці та українізовані військові частини – участі у повстанні не брали. 31 жовтня, після розгрому контрреволюційних сил зайняли в Києві урядові установи, вокзали, банки, пошту, телеграф, і Центральна Рада заявила про встановлення в Україні своєї влади.
